Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

мчать колісниці, зчиняючи гуркіт на майданах. Спалахують блискавки. Від них стає ясно, ніби від пожежі. Греблі розкриваються, палац розсипався на друзки. Беріть золото, беріть срібло, бо тут безліч коштовностей і сила-силенна всілякого начиння. Ніневію знищено, знівечено, сплюндровано. Горе місту, що потопає в крові, місту, де ширяться підступи та вбивства і не вщухають грабунки. Чути ляскання батогів, гуркіт коліс, іржання коней і торохкотіння колісниць, які мчать вулицями».

Ніневія перетворилася на руїни. Над попелищами, закіптюженими димом пожеж і забризканими кров’ю замучених жителів, запала смертельна тиша. Піщані бурі й родючі бур’яни стерли останні видимі сліди міста. Відтоді могутня столиця Ассірії на 25 століть зникла під товстим шаром землі. І тільки 1849 року Лейярд відкопав її старі мури.

1854 року англійський археолог організував у «Кришталевому палаці» в Лондоні виставку своїх знахідок. Британці побачили багатства й розкіш біблійної Ніневії. В німому подиві оглядали вони відновлені покої, церемоніальні зали, статуї і барельєфи ассірійських царів, а передусім справжній стародавній мур з кольорової полив’яної цегли, якої не було в жодній іншій древній архітектурній будові.

ШУМЕРИ ЗНОВУ ВХОДЯТЬ В ІСТОРІЮ

Історію шумерів ми знаємо тепер загалом досить добре. В південній Месопотамії археологи відкопали їхні міста, палаци й храми, а клинописні таблички з текстами шумерською мовою (фахівці розшифровують їх без особливих труднощів) дають нам свідчення про нові й нові деталі їхнього бурхливого життя.

Але ще в середині XIX століття, коли вже знали досить багато про ассіріян та вавілонян, учені навіть не підозрівали, що попереду культури цих нар. одів ішла далеко старша і така сама багата культура шумерів. Цікаво, що перші сигнали про неї дали не історики чи археологи, а лінгвісти. Вони напали на слід невідомого доти шумерського народу, розмірковуючи над деякими властивостями клинопису.

Відкриття, зроблені методом дедукції, тобто шляхом умовиводу, — явище не виняткове. Завдяки таким відкриттям наука не раз досягала видатних успіхів, які ставали переломними моментами в її розвитку. Щоб мати повніше уявлення, згадаємо відомі приклади відкриттів, зроблених саме так.

Сто років тому астрономи були певні, що сонячна система налічує сім планет, з яких найдалі від Сонця міститься Уран. Обчислюючи орбіту, по якій, відповідно до закону всесвітнього тяжіння, мав рухатися Уран, вчені з подивом відзначили, що примхлива планета чомусь не хотіла триматися тієї дороги. На перший погляд здавалося, що відхилення в її русі ставлять під сумнів закон всесвітнього тяжіння, прийнятий астрономами як непохитна наукова істина. Проте ймовірнішою була інша можливість, а саме, що десь на межі сонячної системи є невідома планета, і якраз через неї Уран відхиляється від своєї орбіти.

Міркуючи так, молоді математики — француз Левер’є і англієць Адамс зовсім незалежно один від одного зробили складні математичні обчислення й визначили місце, де мав бути. таємничий винуватець міжпланетних порушень. Їхня праця закінчилася повним, тріумфом: астрономи скерували об’єктиви телескопів у тому напрямку, який визначили математики, і знайшли ще одну планету — Нептун.

Мало того. На початку XX століття було відзначено, що навіть коли взяти до уваги силу тяжіння Нептуна, пояснити рух Урана все ще важко. Він незрозуміло чому далі відхилявся від своєї орбіти, ніж треба було б. Американський астроном Персіваль Ловелл твердо висловив думку, що причиною цих відхилень має бути ще якась інша планета, і визначив її гадане розташування в сонячній системі. Але тепер довести цю тезу було не так просто — адже йшлося про планету, страшенно далеку від Сонця. Тільки в 1930 році пощастило виділити її серед мільйонів зірок; планету назвали Плутоном.

Приклад геніального відкриття, зробленого методом наукової дедукції, дає нам хімія. Великий російський вчений Менделєєв 1869 року повідомив, що він склав таблицю, у якій розмістив 63 хімічних елементи за їхньою атомною вагою. Але геніальність полягала головним чином у тому, що на підставі деяких відкритих ним законів будови атомів учений передбачив існування інших, поки що невідомих елементів і визначив їм відповідне місце в таблиці. З розвитком хімії вчені час від часу відкривали нові елементи, і порожні місця в таблиці поступово заповнювались. 1950 року знайдено сотий елемент — центур, а трохи згодом — два наступні.

Такий самий випадок ми знаємо і в антропології. Німецький природознавець Геккель, спираючись на теорію еволюції, висловив припущення, що колись у природі мав бути якийсь проміжний період у перетворенні людиноподібної мавпи на людину. Цю ще невідому істоту вчений назвав пітекантропом. І ось 1892 року голландський лікар Дюбуа викопав на Яві кістки чи то мавпи, чи то людини. Виміри знайдених частин скелета дали незаперечний доказ того, що пітекантроп справді існував. За своїм розвитком він стояв значно нижче від людини, але вище від людиноподібної мавпи. Людський розум і тут здобув серйозну перемогу.

З огляду на ці факти нас уже не може дивувати те, що лінгвісти, не маючи напохваті жодного історичного чи знайденого при розкопках доводу, зуміли так влучно зробити висновок про існування шумерів.

Як саме зробили вони своє відкриття? Ми вже знаємо, що в ассіро-вавілонському письмі деякі клиноподібні знаки мали піктографічний характер, тобто були схожі на малюнки, інші ж передавали звуки абетки або цілі склади, словом, перетворилися на фонетичні знаки. Те, що такі різні елементи, які не мали між собою нічого спільного, існували поряд, наштовхнуло лінгвістів на безперечний висновок: ця складна система письма була наслідком тривалого й повільного розвитку. Окремі елементи, що їх вносили покоління багатьох епох, наростали один на один, мов шари деревини у стовбурі дуба.

З клинопису можна скласти уявлення про три основні фази розвитку. В четвертому тисячолітті до нашої ери користувались так званим піктографічним письмом. У цьому письмі малювали більш-менш реалістично кожен предмет, про який ішлося. Згодом переписувачі намагалися спрощувати завдання й скорочували малюнок до кількох необхідних контурів, тому він поступово ставав схематичним, важким до читання знаком. То були вже тільки умовні символи (наприклад:

— птах, — вода), які міг прочитати лише той, хто вивчив напам’ять їхнє значення.

Ми вже знаємо, що в Месопотамії писали паличками на вогких глиняних табличках. Зробити на таких табличках округлі або хвилясті рівчачки було нелегко, писати доводилося повільно. Тому через деякий час риски на малюнку стали прямі, замість заокруглень з’явилися кути. Так виникло лінійно-ієрогліфічне письмо. Щоб написати, скажімо, слово «бик», стародавній писар малював символ, який складався з кількох рисочок —

.

Нарешті