Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

полі бою кохання. Водночас попередила: — Вертайся з вечері якнайраніше, бо ватага з розбещених синків місцевої знаті порушує громадський спокій. То тут, то там побачиш посеред вулиці валяються трупи зарізаних людей, а озброєні загони намісника далеко звідси і не можуть звільнити громадян від такої зарази. Виглядаєш ти блискуче, а вони зневажливо ставляться до чужинців, і це може наразити тебе на велику небезпеку. — Не журись, дорога Фотідо, — намагаюсь її заспокоїти, — наші втіхи я не проміняю ні на які чужі вечері, недовго хвилюватимешся: я там не затримаюся. Зваж, піду я не сам: буде при мені меч, невідступний мій супутник, запорука моєї безпеки.

Ось так підготувавшись, я пішов на бенкет.

19. Зібралось у Біррени багато гостей і, як і личить великосвітській жінці, сам цвіт міста. Бенкет удався на славу. Впадали в очі чудові, оздоблені туєю[55] й слоновою кісткою столи, вкриті золотими тканинами тапчани, великі келихи, по-різному красиві, але однаково дорогоцінні. Тут можна було побачити скло, майстерно шліфоване, там — кришталь, чистий як сльоза, в іншому місці — світле срібло, сліпуче золото і предивно оброблений бурштин, посуд для пиття з дорогоцінні каменів, і взагалі було тут таке, чого ніде не побачиш. Сила-силенна слуг-розрізувачів[56], пишно одягнених, вправно підносили вишукані страви, кучеряві хлопці в гарних туніках наливали старе вино в чари, оздоблені самоцвітами. Незабаром принесли світильники, і розмова за столом пожвавилась, залунав дзвінкий сміх, посипались вільні жарти, заіскрився дотеп.

У цю хвилину й звернулась до мене Біррена: — Як почуваєш себе в нашому краї? Наскільки мені відомо, ніяке місто не зможе зрівнятися з нашими храмами, лазнями та іншими будівлями. Та й живності у нас вдосталь. Люди користуються тут повною свободою, а чужинець, який приїжджає в справах, почуває себе тут, як у гамірному Римі, а невимогливий прибулець може знайти сільський спокій; одне слово, для будь-кого перебування в нас приємне.

20. На це я так їй відповідаю: — Я цілком згоден з тобою, дорога тітонько, ніде я себе не почував так добре, як тут. Але мушу зізнатися, страшенно боюсь таємних підступів магії, яких важко уникнути. Кажуть, навіть мерці в могилах не можуть тут безпечно спочивати: з багать та склепів хтось витягує останки трупів, щоб повернути їх на шкоду живим людям. Старі чаклунки навіть під час похоронних обрядів блискавично забирають тіла померлих, так що нема кого ховати. — До моїх слів хтось із присутніх докинув таке: — Найгірше, що тут і живих не щадять. Я знаю одного чоловіка, який пережив жахливу пригоду: йому так спотворили лице, що годі його тепер упізнати. — На ці слова товариство пирснуло сміхом, причому обличчя всіх звернулись на гостя, який лежав собі в куточку. Він, збентежений впертими поглядами присутніх, почав бурмотіти, що так не годиться робити. Коли він хотів був підвестися з місця, Біррена мовила: — Ні, дорогий Телефроне, побудь іще трішки й люб'язно ще раз розкажи свою пригоду, щоб і цей мій хлопчисько, Луцій, міг потішитися твоєю захоплюючою й дотепною розповіддю. — На це Телефрон: — Ти, господине, незмінно виявляєш виняткову доброту, але годі терпіти нестерпну нахабність деяких людців! — Він уже не стримував себе. Але Біррена не поступалася, благала його своїм щастям-долею, щоб він розповів свою приключку, і таки домоглася, що він хоч-не-хоч погодився.

21. Телефрон поклав кілька покривал одне на одне і, зіпершись на них ліктем, піднявся трохи на ліжку, потім витягнув правицю, її пальці уклав, немов оратор, у такий спосіб, що мізинець і підмізинний пальці підігнув, два інші випростав, а великий, грізно виставлений, злегка зігнув[57]. І повів цікаву розповідь: — Ще хлопцем-сиротою я подався з Мілета на Олімпійські ігри[58]. По дорозі забажав побувати і в цій частині знаменитого краю. Такий чином я об’їхав усю Фессалію і, на свою біду, прибув сюди — у Ларіссу. Я тинявся без діла, по місту й сушив собі голову, як би його поповнити мій геть уже спорожнілий гаманець. Раптом помічаю на середині площі якогось високого на зріст старця. Стояв він на камені й вигукував: — Хто хотів би посторожити небіжчика, хай підійде й домовиться про платню. — Тоді я звертаюсь до якогось перехожого й питаю: — Що це означає? Невже у вас небіжчики мають звичку тікати? — Мовчи, чоловіче добрий, — каже той, — ти ще зелений і до того ж чужинець, тому, звісно, не знаєш, що тут, у Фессалії, де ти зараз перебуваєш, чаклунки, бува, відкушують у мерців шматки від лиця, які потім використовують у своїх магічних діях.

22. Зацікавившись, я запитую: — Скажи, будь ласка, в чому полягає те сторожування? — Насамперед, — відповідає перехожий, — треба цілісіньку ніч не спати і на мить не зводити з трупа очей, не оглядатися. Тому що огидні відьми-перевертні прибирають вигляд будь-якої тварини і, підкравшись, можуть легко обманути очі самого Сонця, самої Справедливості[59]. Вони можуть перекинутись то в птаха, то в собаку, то в мишу, іноді навіть у. муху. Згодом з допомогою своїх лихих заклинань наганяють сон на вартівників. Годі й уявити до яких витівок вдаються ці негідниці, щоб вдовольнити свої забаганки. А за таку собачу й небезпечну роботу платять усього-на-всього чотири-шість золотих. Ага! Ще одне. Мало не забув: якщо такий сторож проґавить, муситиме померлому, в якого щось відрізано й пошкоджено, відшкодувати втрати: відтяти шмат від власного обличчя.

23. Почувши таке, я підбадьорився, одразу підійшов до окличника: — Перестань горлати! — кажу йому. — Сторож уже знайшовся. Скажи, яка буде винагорода. — Одержиш, — відповідає, — тисячу золотих[60]. Але будь пильний, юначе, ретельно й чесно охороняй тіло померлого від злих гарпій[61]. Це тіло сина одного з вельмож міета. — Для чого, — кажу йому, — верзти дурниці! Перед тобою чоловік із заліза, якого сон не бере, зіркіший і за самого Лінкея або Аргуса[62]. Перед тобою суцільне око.

Як тільки я це сказав, він подався зі мною мерщій до якогось будинку. Ворота були зачинені, тож впустив у двір через хвіртку і, відчинивши двері, ввів мене до темної кімнати з затуленими вікнами. Там покачав на заплакану жінку в жалобному вбранні. Підійшовши до неї, окличник сказав: — Ось сміливець, готовий сумлінно охороняти тіло твого чоловіка. — Тут вона відкинула коси, які спливали з обох боків на щоки їй і відслонила личко, прекрасне навіть у горі. Поглянула вона пильно на мене і сказала: — Гляди ж, виконай свій обов'язок якнайсумлінніше. — Не журись, — відказав я, — все буде гаразд, підготуй лише