Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

24. Вона пообіцяла, потім підвелася з місця і повела мене до іншої кімнати. Там лежав мрець, оповитий сніжно-білим саваном. У присутності семи чоловік[63] вона відгорнула саван і залилася гіркими сльозами; присутні були за свідків, що тіло непошкоджене. Показувала кожну частину тіла зокрема, а хтось старанно записував її слова до таблички[64]. — Ось, — каже, — дивіться: ніс цілий, очі непошкоджені, губи не торкані, підборіддя не зачеплене. Засвідчіть це, шановні громадяни!

Після її промови було прикладено печатки до запису, і вона вже хотіла, було, відійти. Але я затримав її. — Розпорядись, щоб мені дали все, що потрібно. — А що саме? — запитує. — Лампу і то якнайбільшу й оливи стільки, щоб вистачило до світанку, теплої води, зо два жбани вина, чару і тарілку з рештками вечері. — Але вона похитала головою й каже: — Забирайся, блазню, геть! Бачите, він домагається останків вечері в домі, де панує жалоба, де вже ось кілька днів навіть дим з димаря не виходить. Ти що, обжиратися сюди прийшов? Краще б поплакав та посумував, як і годиться в цьому місці. — 3 цими словами вона звернулась до служниці й розпорядилася: — Мірріно, принеси лампу і оливи, потім зачини оцього сторожа у спальні й одразу вийди.

25. Залишившись на самоті з небіжчиком, я тер очі й намагався відігнати від себе сон, розважав себе пісеньками. Тим часом сутеніло, потім запала глибока ніч, і я опинився в цілковитій пітьмі. Мене брав дедалі більший страх. Коли дивлюсь — з'явилася в'юнка ласочка. Вона зупинилась передо мною і втупила в мене такий проникливий зір, що нахабність цього непоказного звірятка вивела мене з рівноваги. Оговтавшись від несподіваної зустрічі, я крикнув: — Іди геть, осоружна тварюко! — шукай собі товариства по городах серед таких, як сама, поки ще не спробувала на собі моєї сили. Пропади пропадом! — Ласочка повернулась назад і миттю зникла а кімнати. А на мене раптом наліг нездоланний сон, ніби кинуло мене в прірву, так що й сам дельфійський бог не відгадав би, хто з нас двох, розпростертих отут, справжній мрець. Лежав я, мов непритомний, і сам не від того, щоб мати сторожа. Отож і вийшло, що я ніби був і не був у цій кімнаті.

26. Коли голосне кукурікання чубатої громади півнів сповістило про кінець ночі, я нарешті прокинувся. Охоплений страшенною тривогою, підбігаю до мерця. Відслонюю його голову і, присвічуючи собі, починаю докладно перевіряти, чи все так, як було раніше. Вже й бідолашна жінка, заплакана і стривожена, разом з учорашніми свідками вбігає в кімнату і кидається на тіло чоловіка, довго розціловує його і згодом при світлі лампи перевіряє, чи все в порядку. Потім, обернувшись, кличе до себе свого економа Філодеспота[65] й доручає йому виплатити сумлінному сторожеві винагороду. Після того, як гроші були вручені, звертається до мене: — Ми безмежно вдячні тобі, молодий чоловіче, за сумлінну службу. Далебі, з сьогоднішнього дня вважатимем тебе членом нашої сім'ї. — На це я, зраділий від несподіваного заробітку і зачудований блискучими монетами, які розглядав з усіх боків, кажу: — Велике спасибі, ласкава господине, але скоріше вважай мене одним із своїх слуг і, якщо коли-небудь знадобляться тобі мої послуги, як сьогодні, без вагання наказуй.

Ледве я це сказав, як ураз домочадці всі, як один, проклинаючи мене за зловісну призвістку, хапаючи що під руку попало, кидаються на мене. Той кулаком зацідив мені в пику, інший ліктями тисне на мої лопатки, ще інший руками немилосердно мне мені боки, а ті ногами товчуть, тягнуть за волосся, шарпають на мені одяг[66]. Нарешті, виштовхують мене, побитого й покаліченого, на вулицю, як колись було вигнано Аонійського юнака[67] чи віщого Піплейського співця[68].

27. На вулиці я приходжу до пам'яті й усвідомлюю, надто пізно, як необачно я кидав зловісні слова. І подумки визнаю, що цілком справедливо заслуговую на ще більші побої. Тим часом небіжчика, після того, як його достатньо оплакали і вже попрощалися з ним, виносять з будинку. Несуть його за звичаями предків як одного з найзнатніших громадян в урочистому поході через головну площу міста. Та от підбігає якийсь старець у жалобному одязі, весь у. сльозах, припадає до похоронних нош, обіймає їх обома руками й голосить (його мову переривало безупинне схлипування): — Допоможіть, громадяни! Заступіться за вбитого юнака, відомстіть якнайсуворіше цій лихій і зіпсутій жінці за оце страхітливе злодіяння. Благаю вас вашою честю, усім, що вам дороге. Вона, тільки вона отруїла цього нещасного юнака, сина моєї сестри, а вчинила таке, щоб загарбати його спадщину й догодити коханцеві.

Старець обливався гіркими сльозами і проклинав вдову перед кожним із присутніх. Натовп тим часом завирував, повіривши старцю. Почулись обурені вигуки: мовляв, жінку слід живцем пекти, дехто кинувся шукати каменюку, інші вже нацьковували собак, щоб загризли її. А вона проливає лицемірні сльози, присягається всіма святощами, бере небесних богів за свідків своєї невинності, відпирається від такого страшного обвинувачення.

28. Тоді старець і каже: — А що, коли покладемось на боже провидіння? Хай воно вирішить, хто з нас правий. Є тут відомий єгипетський пророк Затхлас[69]. Він домовився зі мною за високу винагороду викликати на мить з того світу душу покійного й повернути життя тілу, яке перебуває вже за порогом смерті. — З такими словами він виводить на середину якогось чоловіка в льняному одязі й сандаліях з пальмового листя, з виголеною головою. Довго цілуючи його руки й обіймаючи коліна, старець благає: — Змилуйся, божий слуго, змилуйся заради небесних зірок, заради підземних богів, заради природних стихій, нічного безгоміння, коптійських священних місць[70], нільської повені, Мемфіських таємниць[71] та фароських калатал[72]. Дозволь мертвому на хвилину побачити сонячне сяйво і в навічно заплющені повіки влий частинку світла. Бо ж ми не ремствуємо і не відмовляємо землі небіжчикові, що йому законно належить, просим лише про тимчасове повернення його до життя, щоб мати можливість насолодитися помстою.

Пророк, зворушений благанням, кладе померлому на вуста якусь травнику, а іншу-на груди. Потім, повернувшись на схід, починає проказувати тиху молитву до всемогутнього Сонця, яке піднімалось над обрієм. Це видовище, сповнене глибокої врочистості й поваги, тримало у напруженні присутніх, підготовляло їх до неймовірного чуда.

29. Я втискуюсь у юрбу і біля самих похоронних носилок з високого каменя стежу з цікавістю за подіями. Дивлюсь і очам не вірю: груди померлого починають підніматися, у венах