Томас Манн - Доктор Фаустус

Може, він думав, що природа, якщо тут справді йшлося про тайнопис, повинна була мати якусь свою, у самій ній народжену, вироблену мову? Бо якщо ні, то яку зі створених людьми мов їй довелося б вибрати, щоб висловити себе? Але я вже тоді, хлопцем, дуже добре розумів, що природа, яка існує поза людьми, власне, позбавлена мови, і саме це в моїх очах робило її моторошною.

Так, Йонатан Леверкюн був мислителем, і, як я вже казав, його дослідження — коли можна говорити про дослідження там, де, власне, все обмежувалося мрійливим спогляданням, — завжди йшли в певному напрямку, а саме: містичному або невиразно напівмістичному, в якому, здається мені, майже неминуче йде людська думка, коли хоче збагнути природу. В минулі часи люди були твердо переконані — і, як на мене, їхнє переконання заслуговувало на пошану — що робити досліди над природою, викликати її феномени, «спокушати» її, виявляючи з допомогою експериментів її дію, — надто ризикована справа, майже чаклунство, ба навіть підступи нечистої сили, загравання з нею. Хотів би я знати, якими очима дивилися тоді на чоловіка з Віттенберга[21], що, як ми чули від Йонатана, більше ніж сто років тому придумав дослід з видимою музикою. Ми самі не раз його спостерігали. Серед багатьох фізичних апаратів, що їх мав Адріанів батько, була кругла скляна плитка, настромлена на стрижень; на ній і відбувалося це чудо. Плитку посипали дрібненьким піском, потім Йонатан проводив зверху вниз по її краєчку смичком від віолончелі, плитка починала вібрувати, і зрушений з місця пісок укладався в дивовижно чіткі й різноманітні фігури та арабески. Ця зорова акустика, в якій так чарівно поєднувались ясне і таємниче, природне й чудне, дітям дуже подобалася: ми часто просили старого Леверкюна показати нам цей дослід, але не тільки для нашого, а й для його задоволення.

Таку саму втіху давали йому морозяні візерунки, і зимовими днями, коли цей кристалічний осад затягав по-селянському маленькі вікна бухельського будинку, він міг по півгодини то неозброєним оком, то через лупу розглядами його будову. Я б навіть сказав так: усе було б добре, Йонатан спокійно взявся б до своїх щоденних справ, якби ті крижані витвори, як їм і належало, дотримувалися симетрії, математично правильного чергування елементів. Але вони з якоюсь блазенською безсоромністю наслідували рослинний світ, прикидалися чарівним листям папороті, травою, чашечками й пелюстками квіток, своїми крижаними засобами по-дилетантському відтворювали органічний світ, а до цього вже Йонатан не міг поставитися байдуже, він усе хитав головою, несхвально й водночас захоплено. Його цікавило ось що: чи ці фантасмагорії передували формам рослин чи повторювали їх? Ні те, ні те, відповідав він, мабуть, собі, це паралельні явища. Природа по-творчому вигадлива, то тут, то там вона вигадує те саме, і якщо в цьому випадку й може йти мова про наслідування, то тільки про взаємне. Чи треба праобразом вважати справжніх дітей полів і лук тому, що вони органічно, глибинно дійсні, а квітки з паморозі — просто гола форма? Але ж ця форма — наслідок таких самих складних сполучень матерії, як і ті, що ми бачимо в рослинному світі. Якщо я правильно розумів нашого гостинного господаря, то йому не давала спокою думка про єдність живої і так званої неживої природи; він вважав, що ми чинимо гріх проти цієї останньої, проводячи надто чітку межу між ними, бо ж насправді та межа дуже непевна, і, властиво, немає такої елементарної функції, притаманної живій природі, якої біолог не міг би вивчити й на неживій моделі.

Як царство живої природи в дивний, бентежний спосіб зливається з царством неживої, ми бачили на прикладі «жерущої краплі», що її старий Леверкюн не раз годував у нас на очах. Важко повірити, що крапля, ну, скажімо, парафіну чи ефірної олії — я вже добре не пам'ятаю, з чого була наша крапля, здається, з хлороформу, — одне слово, що крапля, не тварина, хоча б і найпримітивніша, навіть не амеба, могла відчувати апетит, схоплювати їжу, придатну до споживання, а непридатну відкидати. Але наша крапля все це робила. Вона, не розчиняючись, трималася біля поверхні в склянці води, куди її пускав Йонатан, мабуть, тоненьким шприцом. Потім він брав пінцетом тоненьку скляну паличку чи навіть не паличку, а скляну волосинку, покриту шелаком, і підносив її до краплі. Оце й усе, решту вже робила сама крапля. Вона утворювала на своїй поверхні малесенький горбик, такий собі язичок, яким і починала поглинати паличку. Вона витягалася в довжину, прибирала форму груші, намагаючись цілком ковтнути свою здобич, так, щоб кінці її не витикалися назовні, а далі — слово честі, що це все не вигадка, — заходжувалася, знов заокруглившись і прибравши вже форму яйця, об'їдати шелакову плівку скляної палички й розподіляти її у своєму тільці. Упоравшися з цим і знов покруглішавши, вона виводила об'їдену паличку назовні й викидала у воду.

Не кажу, щоб я дуже любив ці досліди, але признаюся, що дивився на них, мов зачарований, і Адріан також, хоч його щоразу душив сміх і він стримував його тільки з огляду на батькове поважне ставлення до них. Зрештою, «жеруща крапля» може видатися смішною, але вже зовсім не смішними були мені ті неймовірні, примарні витвори природи, які Адріановому батькові вдавалось вирощувати в дуже дивній культурі і на які він також дозволяв нам дивитися. Ніколи не забуду того видовища. Посудина, в якій вони кристалізувалися, була на три чверті наповнена слизькуватою рідиною, а саме — розчинним склом, і на дні її буяла химерна грядочка різнобарвних наростів, сплутана купа синього, зеленого і брунатного пагіння, що нагадувало водорості, гриби, непорушні поліпи, а також мох мушлі, зав'язь овочів, деревця або гілочки, а подекуди просто людські руки й ноги, — більшого дива я в житті не бачив. Але найчуднішим у цих заростях був не їхній химерний, аж моторошний вигляд, а якась притаманна їм глибока туга. Коли старий Леверкюн питав нас, що це, по-нашому, таке, ми нерішуче відповідали, що, мабуть, рослини.

— Ні,— казав він, — це не рослини, вони тільки прикидаються ними. Але не треба через це зневажати їх! Якраз те, що вони з усієї сили намагаються вдавати рослин, заслуговує найбільшої пошани.

Виявлялося, що те пагіння було зовсім не органічного походження, а утворене з допомогою речовин із аптеки «Спасенні вісники». Перше ніж налити в посудину розчин скла, Йонатан посипав зверху пісок на дні різними кристалами, якщо не помиляюся, кристалами хромокислого калію та