Стіг Ларсон - Дівчина, що гралася з вогнем

те, як легко Лісбет Саландер проникала в його квартиру, тут було найбільш непідхоже місце для зберігання документів, що містили відомості про її життя, і він, зібравши всю документацію, перевіз її в картонній коробці на дачу в районі Сталлархольма, де все частіше збував час у самотніх роздумах.

Що більше він читав про Лісбет Саландер, то більше доходив думки, що вона патологічно ненормальна, психічно хвора, асоціальна особа. Його кидало у дрож на саму згадку, як він лежав, цілком перебуваючи в її владі, прикутий кайданками до власного ліжка. Б’юрман не сумнівався, що вона виконає свою погрозу і вб’є його, якщо він дасть їй для цього хоч найменший привід.

У неї не було ніяких стримуючих понять про поведінку в суспільстві, ніяких гальм. Вона — паскуда, хвора і небезпечна для оточуючих божевільна. Граната із зірваною чекою. Шльондра.

Щоденник Хольгера Пальмґрена дав йому ключ і до останньої загадки. Пальмґрен неодноразово робив у своєму щоденнику записи дуже особистого характеру про свої розмови з Лісбет Саландер. Чокнутий перестарок! У двох таких записах він наводив її вислів: «Коли стався Весь Цей Кошмар» — було очевидно, що так говорила сама Лісбет Саландер, проте Б’юрман так і не з’ясував, що ж це означає.

Спантеличений Б’юрман відзначив для себе вислів «Весь Цей Кошмар». Що то було? Рік, проведений у прийомній сім’ї? Якась одна недозволенна дія? Десь у тій величезній кількості інформації, що він уже зібрав, мало бути пояснення.

Він розгорнув звіт про психіатричну експертизу, проведену, коли Лісбет Саландер сповнилося вісімнадцять років, і уважно перечитав його вп’яте чи вшосте. І тут він зрозумів, що у відомостях, які вже є в нього, про Лісбет Саландер є одна прогалина.

У нього були виписки із шкільної характеристики із записом про те, що її мати була не в змозі її виховувати, були звіти з кількох прийомних сімей, що належали до років перед її повноліттям, і дані психіатричного огляду, проведеного у зв’язку з її вісімнадцятиліттям.

Коли їй було дванадцять років, сталася якась подія, що дала поштовх до її божевілля.

У біографії Лісбет Саландер виявилися й інші прогалини.

Вперше він, на свій подив, дізнався, що у Лісбет була сестра-близнючка, про яку жодним словом не згадувалося в матеріалах, що були в нього. Боже! Виявляється, їх таких дві! Проте він так і не зміг відшукати ніяких відомостей про те, що сталося з цією сестрою.

Її батько був невідомий, відсутні були також бодай якісь пояснення, чому мати була не в змозі її виховувати. Досі Б’юрман припускав, що Лісбет захворіла й у зв’язку з цим була направлена до дитячої психіатричної клініки і так далі. Тепер же в нього виникло переконання, що у віці дванадцяти-тринадцяти років з Лісбет Саландер щось сталося, вона пережила якесь потрясіння, інакше кажучи, Весь Цей Кошмар. Але ніде не було вказівки на те, в чому саме цей кошмар полягав.

У звіті судово-психіатричної експертизи він нарешті виявив посилання на доданий документ, якого в справі не виявилося: це був номер запису чергового в поліцейському журналі від 3 лютого 1991 року. Номер запису був проставлений від руки на берегах копії, знайденої ним у сховищі Управління із соціального забезпечення. Але, зробивши запит на цей документ, він зіткнувся з перешкодою — за королівським указом документ був засекречений. Йому відповіли, що він може звернутися до уряду й оскаржити цю постанову.

Нільс Б’юрман розгубився. У тому, що матеріали поліцейського розслідування у справі, в якій фігурувала дванадцятилітня дівчинка, виявилися засекречені, не було нічого дивного — цього вимагала турбота про недоторканність особи. Але він як офіційний опікун Лісбет Саландер мав право зажадати будь-який документ, що стосувався його підопічної. Чому звітові про розслідування було надано такий рівень таємності, що дозвіл на доступ потрібно було запрошувати в уряді?

Він автоматично подав заявку. На її розгляд пішли два місяці, і, на своє велике здивування, Б’юрман дістав відмову. Він ніяк не міг зрозуміти, що ж такого драматичного мало в собі поліцейське розслідування п’ятнадцятилітньої давнини у справі дванадцятилітньої дівчинки, щоб його треба було охороняти з такою ж ретельністю, як ключі від Росенбада.[18]

Він знову повернувся до щоденників Пальмґрена і перечитав їх, не пропускаючи жодного рядка, намагаючись розгадати, що ж ховається за словами «Весь Цей Кошмар». Але текст не давав ніякої підказки. Очевидно, що Пальмґрен і Лісбет Саландер обговорювали між собою цю тему, але це ніяк не відбивалося в записах. До речі, згадки про «Весь Цей Кошмар» з’являлися аж у кінці довгого щоденника. Можливо, Пальмґрен просто не встиг зробити відповідний запис, перш ніж умерти від крововиливу в мозок.

Усе це навело Б’юрмана на нові роздуми. Хольгер Пальмґрен був наставником Лісбет Саландер починаючи з тринадцятилітнього віку і став її опікуном, коли їй сповнилося вісімнадцять років. Інакше кажучи, Пальмґрен виявився з нею поряд невдовзі після того, як стався «Весь Цей Кошмар» і коли Саландер опинилася в дитячій психіатричній лікарні. Тому, цілком імовірно, він знав, що з нею сталося.

Б’юрман знову пішов до Головного архіву соціального відомства. Цього разу він не став запитувати документи із справи Лісбет Саландер, а замовив тільки виховательський звіт, який складала соціальна служба, і дістав на руки матеріал, що на перший погляд видався суцільним розчаруванням. Усього дві сторіночки короткої інформації: мати Лісбет Саландер не в змозі виховувати своїх доньок, через особливі обставини дівчаток довелося розділити, Камілла Саландер була направлена до прийомної сім’ї, Лісбет Саландер поміщена до дитячої психіатричної клініки Святого Стефана. Можливість альтернативних рішень не обговорювалась.

Чому? Нічого, крім загадкового формулювання: «Через події, що сталися 3.12.91, Управління із соціального забезпечення прийняло рішення…». Далі знову згадувався номер чергового запису засекреченого поліцейського розслідування. Проте цього разу наводилася ще одна деталь — ім’я поліцейського, що складав звіт.

Побачивши це ім’я, адвокат Б’юрман довго не міг заспокоїтися від несподіванки. Воно було йому знайоме. Добре знайоме.

Тепер усе постало перед ним у цілком новому світлі.

Ще два місяці пішло в нього на те, щоб уже іншими шляхами дістати в свої руки потрібний документ. Це був короткий і чіткий поліцейський звіт, що налічував сорок сім сторінок формату А4, плюс шістдесят сторінок додатків і доповнень, долучених до справи за наступні шість років.

Спершу він не зрозумів, що до чого.

Потім узяв знімки судово-медичного дослідження і ще раз перевірив ім’я.

Господи! Не може бути!

Тут він раптом зрозумів, чому справу було засекречено. Адвокатові Нільсу Б’юрману випав джек-пот!

Ще раз