Стіг Ларсон - Дівчина, що гралася з вогнем

class="a">[17] У понеділок я збираюся з нею серйозно поговорити. Або вона від мене відчепиться, або я викину її з редакції.

Еріка Берґер трохи подумала.

— Ні, — сказала вона нарешті. — Не кажи нічого. Я сама з нею поговорю.

— У мене немає вибору.

— Вона шукає друга, а не коханця.

— Не знаю я, чого вона шукає, але…

— Мікаелю, я пройшла через те ж саме, через що проходить вона. Я з нею поговорю.

Як і всі, хто дивиться телевізор і читає вечірні газети, Нільс Б’юрман за останній рік заочно познайомився з Мікаелем Блумквістом. В обличчя він його не знав, але навіть якби й знав, то не звернув би уваги на його появу, позаяк йому не було відомо про існування будь-якого зв’язку між редакцією «Міленіуму» та Лісбет Саландер.

Крім того, він був дуже заклопотаний власними думками, щоб помічати, що відбувається навколо.

Після того як його відпустив інтелектуальний параліч, він потроху почав аналізувати своє становище і роздумувати над тим, як він може переграти Лісбет.

Усе впиралося в одну обставину. В розпорядженні Лісбет Саландер був дев’яностохвилинний фільм, знятий нею за допомогою прихованої камери, в якому було детально показано, як він її зґвалтував. Б’юрман бачив цей фільм. Його неможливо було витлумачити в якомусь схвальному сенсі. Якщо плівка потрапить до прокуратури або (ще гірше!) у розпорядження засобів масової інформації, його життя буде скінчене: це буде кінець його кар’єри і волі. Знаючи кримінальний кодекс, він сам підрахував, що за насильство в особливо жорстокій формі, використання особи, що перебуває в залежному становищі, заподіяння тілесних ушкоджень він загалом має дістати років шість позбавлення волі. Один з епізодів фільму досвідчений захисник може навіть подати як спробу вбивства.

Тієї ночі він ледь не придушив її від збудження, коли притиснув до її обличчя подушку. Зараз він шкодував, що не задушив її до кінця.

Вони ж ні за що не зрозуміють, що вона весь час грала зрежисовану виставу і заздалегідь усе спланувала. Вона його спровокувала, стріляла в нього дитячими оченятами і спокушала своїм тілом дванадцятилітнього дівчиська. Вона навмисне дала йому зґвалтувати себе. Це сталося з її вини…

Проте хоч як би він надумався діяти, він мусив спочатку дістати цей фільм і переконатися, що в неї не залишилося копій. Тоді проблему буде вирішено.

Можна не сумніватися, що така відьма, як Лісбет Саландер, упродовж років нажила собі чимало ворогів. Б’юрман мав одну велику перевагу. На відміну від усіх інших, хто з тієї або іншої причини міг затаїти зло на Саландер, у нього був необмежений доступ до її медичної картки, звітів до Опікунської ради і психіатричних висновків. Він був одним з небагатьох у Швеції, кому відомі її найсокровенніші таємниці.

Її особова справа, передана йому Опікунською радою, коли він був призначений її опікуном, була стислою і змістовною — всього п’ятнадцять сторінок, що змальовували картину всього її дорослого життя. Вона включала коротку виписку з висновку психіатричної експертизи, де викладено її діагноз, рішення стокгольмського суду про визнання її недієздатною та фінансовий звіт за минулий рік.

Він знову і знову вчитувався в її особову справу. Потім почав систематичне збирання відомостей про минуле Лісбет Саландер.

Як адвокатові, йому було чудово відомо, яким чином шукати інформацію в державних установах. Будучи її офіційним представником, він легко міг дістати доступ до засекречених папок, де зберігались медичні дані. Нільс Б’юрман належав до тих небагатьох людей, які мали право на отримання будь-якої довідки, що стосувалася Лісбет Саландер.

Та все ж йому знадобилося кілька місяців на те, щоб крихта за крихтою, через звіти соціальних служб, поліцейські розслідування і судове рішення відновити всю історію її життя, починаючи з найдавніших записів шкільних років. Він особисто зустрівся і обговорив стан її психічного здоров’я з доктором Єснером X. Льодерманом, психіатром, який у зв’язку з настанням її вісімнадцятиліття рекомендував для неї утримання в закритому лікувальному закладі. Він ретельно вивчив усі міркування, на яких ґрунтувалось ухвалене рішення. Всі надавали йому в цьому допомогу. Одна жінка із соціальної служби навіть похвалила його за незвичайну увагу, яку він проявив, не полінувавшись ознайомитися з усіма аспектами життя своєї підопічної Лісбет Саландер.

Але справжнім джерелом інформації виявилися два записники в твердих палітурках, що зберігались у картотеці в одного із службовців соціального відомства. У цих записниках були записи, зроблені попередником Б’юрмана, адвокатом Хольгером Пальмґреном, який, судячи з усього, пізнав Лісбет краще, ніж будь-хто інший. Пальмґрен сумлінно щороку подавав до соціальної служби належний короткий звіт, але, крім того, він ретельно записував свої власні міркування у формі щоденника, і про це, як гадав Б’юрман, Лісбет Саландер нічого не знала. Очевидно, це були особисті робочі записи Пальмґрена, які, після того як його уразив інсульт, потрапили до соціального управління і залишилися там лежати, ніким не прочитані.

Це були оригінали. Копій не існувало.

Чудово!

Із записів Пальмґрена поставав зовсім інший образ Лісбет Саландер, геть не схожий на той, що його малювали звіти соціального відомства. Він зміг простежити нелегкий шлях, який пройшла Лісбет Саландер, перетворюючись з некерованого підлітка в молоду жінку, що влаштувалася на роботу до приватної охоронної агенції «Мілтон сек’юриті», — туди її взяли завдяки особистим зв’язкам Пальмґрена. З дедалі більшим здивуванням Б’юрман переконувався в тому, що Лісбет Саландер зовсім не була розумово відсталою помічницею в офісі, яка сторожувала копіювальний апарат і заварювала каву: навпаки, вона виконувала висококваліфіковану роботу, що полягала в проведенні розслідувань для «Мілтон сек’юриті» за завданнями віце-директора Драґана Арманського. Б’юрман також переконався в тому, що Арманський і Пальмґрен були знайомі й обмінювались між собою інформацією про свою спільну підопічну.

Драґан Арманський — це ім’я Нільс Б’юрман узяв собі на замітку. З усіх людей, згадуваних в біографії Лісбет Саландер, тільки ці двоє могли вважатися її друзями, і обоє, судячи з усього, дивились на неї як на свою підопічну. Пальмґрен зник зі сцени. З тих, хто міг бути потенційно небезпечним, залишався тільки Арманський. Б’юрман вирішив триматися подалі від Арманського і не шукати з ним зустрічей.

Записники багато що йому пояснили. Б’юрман тепер зрозумів, чому Лісбет так багато про нього знає. Він як і раніше не міг збагнути, як їй вдалося дізнатися про його перебування в марсельській клініці пластичної хірургії, яке він тримав у секреті. Проте багато з її таємниць він уже розгадав. Її роботою було розкопування подробиць чужого особистого життя, і він одразу ж подвоїв обережність, з якою вів власне розслідування. З огляду на