Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

такі по-літньому сонячні, можуть бути останніми теплими днинами. Завтра Луїс стає до повноцінної роботи в лазареті Університету Мену. Сьогодні, як і вчора, приїжджали студенти, займали квартири в Ороно та кімнати в кампусі. Перестеляли ліжка, поновлювали знайомства і, звісно ж, скиглили з приводу занять о восьмій ранку та їжі з їдальні. Рейчел весь день була з ним холодною — якщо не сказати крижаною, — і коли він повернеться додому, то вона вже спатиме, поклавши біля себе Ґейджа. Вони двоє лежатимуть так близько до її краю ліжка, що малий може впасти. А половина Луїса різко збільшиться і виглядатиме як велика порожня пустеля.

Джад повторив:

— Сподіваюся?..

— Вибачте, — сказав Луїс. — Задумався. Так, вона трохи засмутилася. Як ви здогадалися?

— Ми виділи, як вони ото йдуть і вертаються, — Джад ніжно взяв дружину за руку. — Правда ж, моя любко?

— Цілими зграйками, — підтвердила Норма Крендал. — Ми любимо дітей.

— Часом «Кладвишче домажніх тварин» — то є їхня перша здибанка віч-на-віч зі смертю, — продовжив Джад. — Ясно, по телевізору їм кажуть, що люди часом мруть, але вони знають, що то не насправді, — прямо як герої старих вестернів, що крутять по неділях. У тих фільмах вони просто хапаються за пузо чи груди і бемкають на підлогу. А ота місцина на пагорбі виглядає куди реальнішою, ніж усі ті телешоу, разом взяті.

Луїс кивнув: «Розказали б ви це моїй дружині».

— Деяким дітям то взагалі ніц не робить. Інші ж… Скажімо, забирають це з собою, аби потім допетрати, що то за одне, як вони це роблять з більшістю речей. Зазвичай з ними все гаразд. Але зрідка… Пам’ятаєш малого Голловея, Нормо?

Вона кивнула. Лід тихо дзенькнув у її склянці. Окуляри висіли в неї на грудях, і фари проїжджих машин час від часу вихоплювали з мороку ланцюжок.

— У нього були кошмари, — пояснила вона. — Сни про трупи, які піднімаються з землі, і бозна-що іще. А потім його цуцик помер — з’їв щось отруєне, а що — так ніхто і не розібрав. Так, Джаде?

— Еге ж, щось отруєне, — підтвердив він, киваючи. — Більшість людей так думали. Це було у 1925-му. Біллі Голловею тоді виповнилося десять років. До речі, потім він став сенатором. Балотувався в палату представників, але пролетів. То було якраз перед Корейським конфліктом.

— Вони з друзями організували гавкунові похорон, — додала Норма. — Пес не був породистим, та хлопчина вельми любив його. Пам’ятаю, його батьки були не в захваті від ідеї похорону через погані сни і все таке, та, врешті, все минуло добре. Двоє старших хлопців склепали гроб, так?

Джад кивнув і допив свій чай.

— Дін і Дана Голл. Вони і ще один хлоп, з яким Біллі був нерозлийвода. Не пам’ятаю, як він звався, та він точно був з дітей Боуї. Пам’ятаєш Боуї, які мешкали на Мідл Драйв у старому будинку Брочетів, Нормо?

— Звісно! — вигукнула вона так жваво, неначе це сталося вчора. — То був хтось із Боуї. Чи то Ален, чи то Берт…

— А мо’, й Кендал, — припустив Джад. — Добре пам’ятаю, яка буча здійнялася за право нести труну. Псина була дрібною й місця багато не просила, тому потрібно було лише дві людини. Голлові хлопаки заявили, що саме вони мають нести той гріб, бо то, бач, вони його склепали. А ще вони ж двійнята, вважай, уже готовий набір. Та Біллі відповів, що вони не так добре знали Бавзера (так звали пса), щоб нести його труну. «Татко каже, що тіко найближчі кумпелі мають право то робить, а не якісь там дошкарі криворукі!»

Джад і Норма розсміялися, а Луїс злегка усміхнувся.

— Вони вже готові були почубитися, як сестра Біллі, Менді Голловей, звідкись витягла енциклопедію «Британіка», — вів далі Джад. — У ті часи їхній батько, Стівен Голловей, був єдиним дохтуром по цей бік від Бенгора і по той бік від Бакспорта. І то була тіко одна родина в Ладлоу, яка могла собі дозволити енциклопедію.

— Вони ж і електрику провели першими, — докинула свої п’ять копійок Норма.

— Хоч там як, — підсумував Джад, — восьмирічна Менді з гордо піднятою головою вилітає на всіх парах з будинку з велетенською книженцією в руках. Біллі та малий Боуї — гадаю, то все ж таки був Кендал, який розбився в Пенсаколі, там же тренували бойових пілотів у 1942-му — якраз готувалися стати до герцю із Голлами за почесне право нести труп бідного старого блохастого собацюри.

Луїс пирснув у кулак, а потім зареготав на повен голос. Він відчував, як напруга, породжена гіркою сваркою з Рейчел, поступово спадала.

— І тута вона каже: «Заждіть, заждіть! Глядіть сюди!» Вони спинилися і обернулися до неї. І всратись мені на місці, коли вона не…

— Джаде, — застерегла Норма.

— Вибач, пташко. Щось мене заносить, коли я розповідаю всілякі байки, ти ж знаєш…

— Так воно і є, — відповіла на те Норма.

— І щоб я скис: вона розгорнула статтю «ПОХОРОН». І знайшла фотографію похоронної процесії королеви Вікторії: навколо труни зібралася ціла отара людей. Деякі з них пітніли і тужилися, підтримуючи постамент. Інші просто стояли навколо, вирядившись у жалобні лахи з гофрованими комірцями, немов чекали початку перегонів. І тут Менді прорекла: «Якщо похоронна церемонія публічна, то будь-хто може брати в ній участь. Так каже книга!»

— І це допомогло? — запитав Луїс.

— Так, справу було вирішено. Назбиралося близько двадцяти дітей. І хай йому грець, коли вони не були схожими на ту процесію з фотографії! Мо’, хіба мережива і високих капелюхів бракувало. Менді все проконтролювала. Вишикувала їх усіх і кожному дала по квітці — кому нарцис, кому ірис, а кому й стокротку, — і вони рушили. Ех, гадаю, країна багато чого втратила від того, що Менді не обрали до Конгресу, — Джад засміявся і похитав головою. — Врешті-решт жахні сни Біллі закінчилися: він оплакав свого пса і просто жив далі. Гадаю, ми всі так робимо.

І тут Луїс пригадав, яку істерику викликає слово «смерть» у Рейчел.

— Ваша Еллі теж це переживе, — зауважила Норма й пересіла. — Ви, мо’, думаєте, Луїсе, що ми тільки те й робимо, що балакаємо про смерть. Так, ми з Джадом старіємо, але, сподіваюся, ще не підходимо до останньої межі…

— Звісно ж ні, не кажіть дурниць! — відказав на те Луїс.

— Але нема нічого лихого ні в знайомстві зі смертю, ні в її розумінні. Тепер… Видається, що ніхто не хоче ні говорити, ні думати про неї. Її навіть прибирають з екранів телевізора, щоб же, не дай