Крістін Ханна - Соловей

— Їй було дев’ять, коли вона вперше сама повернулася в Париж, — сказала В’янн, намагаючись заспокоїти себе цією історією. Ізабель була сильною і цілеспрямованою. Завжди.

— Якщо я не помиляюся, за два роки її виключили зі школи через те, що вона втекла, аби подивитися на мандрівний цирк. А пам’ятаєш, як вона вилізла з другого поверху гуртожитку по простирадлу? — всміхнулася Рейчел. — Ізабель дістанеться сюди, якщо схоче.

— Хай допоможе Бог тому, хто спробує її зупинити.

— Вона от-от з’явиться. Обіцяю. Хіба що вона зустріла принца у вигнанні й нестямно в нього закохалася.

— А таке з нею статися могло.

— От бачиш, — підштовхнула подругу Рейчел. — Тобі вже краще. А тепер ходімо до мене, вип’ємо лимонаду. Це те, що треба в таку спеку.

Після вечері В'янн вклала Софі в ліжечко, а сама спустилася вниз. Вона була надто схвильованою, щоб розслабитись. Тиша в домі не давала їй спокою. Попри свою розмову з Рейчел, вона не могла позбутися тривоги за Ізабель.

Не знаходячи собі місця, В’янн підійшла до дверей і відчинила їх.

Під багряно-рожевим вечірнім небом розпросторилися широкі поля. Її подвір’я не відрізнялося від багатьох інших: доглянуті яблуні росли якраз між будинком та оповитим трояндами й виноградом кам’яним муром. За огорожею виднілася дорога до міста і гектари полів, то там, то тут усіяних стрункими деревами. Праворуч простягався густий ліс, куди вона тікала з Антуаном, щоб побути наодинці, коли вони були молодшими.

Антуан.

Ізабель.

Де вони? Він на фронті? Вона йде пішки з Парижа?

«Не думай про це».

Вона мала щось робити. Працювати на землі. Зосередитися на чомусь іншому.

Одягнувши старі рукавиці та взувши чоботи, вона рушила на город, розташований між сараєм і хлівом. Картопля, цибуля, морква, броколі, горох, боби, огірки, томати й редис росли на охайних, доглянутих грядках. На схилі між городом і сараєм рясніли ягоди — рівні ряди малини й ожини. Жінка нахилилася й почала висмикувати бур’ян.

Початок літа був важливим періодом. Звісно, найспекотніша пора року могла все зіпсувати, але, якщо бути розсудливим і не нехтувати прополюванням бур’яну, за рослини можна не переживати. В’янн завжди дбала, щоб грядки були рівні й упорядковані твердою, але ніжною рукою. Городик давав їй навіть більше, ніж вона віддавала йому. Тут вона знаходила спокій.

Жінка не одразу збагнула, що щось сталося. Спочатку В’янн відчула вібрацію і глухий стукіт, а потім до неї долинув голос. Запах, який вона вловила, різко відрізнявся від солодких пахощів її саду. Він був їдкий та різкий, наче тхнуло чимось гнилим.

Знаючи, що вимастить обличчя, В’янн усе ж витерла чоло і підвелася. Запхнувши брудні рукавиці в кишені штанів, вона рушила до хвіртки. Та перш ніж вона встигла до неї підійти, наче нізвідки з’явилося троє жінок. Вони стояли на дорозі просто за парканом. Літня жінка, вбрана в лахміття, притискала до себе двох інших — молоду з немовлям на руках та дівчинку-підлітка з порожньою пташиною кліткою і лопатою. Вони здавалися хворими. Молода мати сильно тремтіла. Їхніми обличчями стікав піт, а в очах читався відчай. Літня жінка простягнула свої брудні руки.

— Ви можете дати нам трохи води? — спитала вона, але в голосі відчувалась невпевненість.

В’янн відчинила хвіртку.

— Звичайно. Може, бажаєте зайти, перепочити?

Жінка похитала головою:

— Ми попереду. Для тих, хто позаду, нічого немає.

В’янн не розуміла, про що говорить ця пані, але це не мало значення. Очевидно, що вони потерпали від виснаження та голоду.

— Зачекайте хвилинку, — В’янн пішла в будинок і зібрала для них трохи хліба, моркви та сиру. Вона наповнила пляшку з-під вина водою і повернулась назад, пропонуючи їм харчі. — Тут небагато, — сказала вона.

— Це більше, ніж ми бачили, відколи залишили Тур, — відповіла молода жінка невиразним голосом.

— Ви були в Турі? — запитала В’янн.

— Пий, Сабіно, — сказала літня жінка, прикладаючи пляшку до губ дівчинки. В’янн уже збиралася спитати про Ізабель, аж раптом жінка різко вигукнула:

— Вони тут.

Молода мама застогнала і міцніше притиснула до себе малюка, який був абсолютно незворушним. Його крихітні пальчики були сині. Немовля померло.

В’янн добре знала, що це за горе. Його чіпкі пазурі роздирали серце і змушували матір сподіватися, навіть коли надія вже давно згасла.

— Ідіть усередину, — сказала літня жінка В’янн. — Замкніть двері.

— Але…

Обшарпана трійця пошкандибала геть, наче подих В’янн раптом став отруйний.

А тоді вона побачила натовп, що рухався полем у напрямку дороги.

За ними тягнувся запах. Запах поту та бруду. Коли вони підійшли ближче, суцільна юрба почала набирати форми окремих постатей. Вона бачила людей на дорозі та в полі. Вони йшли, шкутильгали, рухалися в її бік. Дехто штовхав перед собою велосипеди та візки. Гавкали собаки, плакали діти. Було чути кашель та схлипування. Люди плентались дорогою, наближаючись до неї. Голоси ставали дедалі виразніші.

В’янн не могла допомогти всім. Вона кинулась у дім і замкнула за собою двері. Жінка бігала з кімнати в кімнату, скрізь зачиняючи двері та вікна. Нарешті вона закінчила й зупинилася посеред вітальні. Її серце вискакувало з грудей.

Будинок почав легенько труситися. Вікна цокотіли, а з дерев’яних балок під стелею посипалася порохня.

Хтось почав гупати в парадні двері. Стукіт кулаків, що був схожий на вибійні молоти, змушував В’янн здригатися.

Софі прибігла вниз, притискаючи до себе Бебе:

— Мамо!

В’янн міцно обійняла доньку. Тимчасом атака посилилася. Хтось почав стукати в задні двері. Мідні каструлі та сковорідки, що висіли на кухні, дзвеніли, наче церковні дзвони. Вона почула, як на дворі скрипить насос. Вони качали воду.

В’янн повернулася до Софі:

— Почекай тут. Сідай на канапу.

— Не кидай мене!

В’янн змусила доньку сісти. Узявши біля каміна залізну кочергу, вона піднялася сходами. У спальні жінка обережно, щоб її не помітили, визирнула у вікно.

Надворі були десятки людей — переважно жінок і дітей, які нагадували зграю голодних вовків. Їхні голоси зливалися в суцільне відчайдушне завивання.

В’янн відійшла від вікна. А що як двері не витримають? Такий натовп міг би зламати не лише двері, а й стіни.

Налякана, вона знову пішла вниз і з полегшенням видихнула, побачивши, що Софі в безпеці. В’янн сіла поруч із донькою та взяла її на руки. Дівчинка скрутилася калачиком, як вона робила, коли була набагато меншою. В'янн гладила кучеряве волосся дитини. Краща й сильніша мати зараз розповіла б якусь історію, але жінка була такою нажаханою, що не могла говорити. У голові крутилася лише молитва без початку та кінця. «Будь ласка».