Крістін Ханна - Соловей

— Спи, Софі, я тут.

— Мамо, — озвалася Софі. Її голос було ледве чути через гуркіт. — А що як там тітка Ізабель?

В'янн поглянула на маленьке серйозне личко Софі, вкрите потом і пилом.

— Хай допоможе їй Бог, — подумала вона.

Побачивши сірий кам’яний будинок, Ізабель відчула себе цілком знесиленою. Біль від мозолів на її ногах був нестерпний. Ґаетан відчинив перед нею хвіртку, і дівчина почула гучне скрипіння.

Спираючись на хлопця, вона підійшла до парадних дверей і двічі постукала. Коли скривавлені кісточки її пальців торкнулися деревини, дівчина здригнулася.

Ніхто не відповів.

Ізабель почала стукати обома кулаками і спробувала вигукнути ім’я сестри, але її голос був надто хрипкий, щоб видавати звуки.

Вона відступила, мало не падаючи навколішки.

— Де ти можеш поспати? — спитав Ґаетан, підтримуючи її за талію, щоб вона не впала.

— Заднє подвір’я. Альтанка.

Він повів її кругом будинку на заднє подвір’я. Оповита запахом жасмину, вона нарешті опустилась навколішки. Вона не помітила, що він кудись пішов, а тоді повернувся з ледь прохолодною водою, яку дівчина сьорбала просто з його долонь. Цього було замало. Її шлунок бурчав від голоду та завдавав сильного болю. Утім, коли він знову кудись зібрався, вона простягла до нього руки й попросила не залишати її саму. Він ліг поруч і поклав руку так, щоб Ізабель могла схилити на неї голову. Вони лежали на теплій землі й дивилися вгору крізь густі зарості виноградної лози, що обплела альтанку. П’янкий аромат жасмину, троянд і землі був просто казковий. Та навіть тут, у цій тиші, було неможливо забути, що вони пережили… і про зміни, що наближалися.

Вона помітила, як змінився Ґаетан, як злість та безсила лють стирали співчуття з його очей та усмішку з губ. Він майже не говорив після бомбардування, а коли й казав щось, то його голос був монотонний та різкий. Тепер вони вже більше знали про війну, про те, що на них чекало.

— Тобі було б безпечніше тут, з твоєю сестрою, — сказав чоловік.

— Мені не потрібна безпека. А моїй сестрі не потрібна я.

Вона повернулася, щоб поглянути на нього. Місячне сяйво падало нерівними візерунками. Воно підсвічувало його очі та рот у той час, як ніс і підборіддя лишалися в темряві. Він знову здавався якимось іншим. Постарілим, змученим, злим. Від нього відгонило потом, кров’ю, брудом і смертю. Утім, як і від неї.

— Ти чув про Едіт Кавелл? — спитала вона.

— Я схожий на освічену особу?

На мить вона замислилась, а тоді відповіла:

— Так.

Він замовк, й Ізабель зрозуміла, що здивувала його.

— Я знаю, хто це. Вона врятувала життя сотень льотчиків Альянсу під час Великої війни. Вона відома своїм висловом «патріотизм — це ще не все». І це твоя героїня. Жінка, страчена ворогом.

— Жінка, яка щось у житті зробила, — сказала Ізабель, вивчаючи його. — Я сподіваюся, що ти — злочинець і комуніст — допоможеш мені зробити те саме. Можливо, я і справді така навіжена й імпульсивна, як про мене кажуть.

— Хто каже?

— Усі, — вона замовкла. Колись вона вирішила, що ніколи нікому не довірятиме, але все ж вона вірила Ґаетану. Він дивився так, наче вона була якоюсь важливою. — Ти візьмеш мене із собою. Як обіцяв.

— Ти знаєш, як скріплюють такі угоди?

— Як?

— Поцілунком.

— Перестань дражнитися. Я серйозно.

— Що може бути серйозніше за поцілунок на порозі війни? — Він ледь помітно всміхнувся. Чистий гнів знову блищав у його очах. Це лякало її й нагадувало, що вона нічогісінько про нього не знає.

— Я могла б поцілувати чоловіка, який був би достатньо сміливим, аби взяти мене із собою в бій.

— Здається, ти нічого не знаєш про поцілунки, — зітхнув він.

— Наче ти багато знаєш.

Ізабель відвернулася від нього. А потім, намагаючись здаватися байдужою, знову повернулась до нього обличчям і відчула його подих на своїх віях.

— Я хочу взяти тебе із собою, — сказав він.

Ґаетан повільно обійняв її та притягнув до себе.

— Ти впевнена, що хочеш цього? — спитав він, і їхні губи майже торкнулися. Вона не знала, говорив він про війну чи питав дозволу на поцілунок, але тієї миті це не мало жодного значення. Ізабель ставилася до поцілунків з хлопцями, як до дріб’язку, який нічого не означав. Ніколи раніше дівчина справді не жадала поцілунку.

— Так, — прошепотіла вона і нахилилась до нього.

Його поцілунок щось відкрив у її спорожнілому серці. Щось у ньому розквітло. Уперше вона зрозуміла, про що йшлося в романтичних оповідях, які вона читала. Вона збагнула, що жіноча душа така ж мінлива, як і світ під час війни.

— Я люблю тебе, — прошепотіла вона. Востаннє вона казала ці слова мамі, коли їй було чотири. Її зізнання раптом змінило вираз обличчя Ґаетана. Його усмішка була така бліда й фальшива, що вона нічого не могла зрозуміти. — Що таке? Я щось не так зробила?

— Ні. Звісно, ні, — відповів він.

— Нам пощастило знайти один одного, — сказала вона.

— Нам не пощастило, Ізабель. Повір мені. — Він знову нахилився до неї, щоб поцілувати.

Вона цілком віддалася цьому поцілункові, дозволила йому стати цілим усесвітом. Тепер вона знала, що означає бути важливою для когось.

Прокинувшись, В’янн насамперед звернула увагу на тишу. Десь співала пташка. Жінка лежала нерухомо й прислухалася. Поруч із нею Софі щось бурмотіла уві сні.

В'янн підійшла до вікна й відсунула фіранку.

У дворі гілки яблунь звисали з дерев, наче зламані руки. Хвіртка трималася на одній завісі. Через дорогу виднілося стоптане поле й понівечені квіти. Біженці залишили по собі своє майно та сміття — валізи, дитячі візки, надто важкі пальта й наволочки.

В'янн спустилася вниз та обережно прочинила парадні двері. Не почувши шуму, вона повернула замок.

Її город було знищено. Люди вирвали все, що здавалося їстівним, виривши земляні насипи.

Нічого не лишилося. Почуваючись розбитою, вона пішла на заднє подвір’я, яке також було спаплюжене.

Вона вже збиралася повернутись у будинок, коли почула звук, схожий на скавчання. Можливо, плач дитини.

Знову. Невже хтось покинув немовля?

Вона обережно рушила через подвір’я до дерев’яної альтанки, оповитої трояндами й жасмином.

Ізабель, згорнувшись клубочком, лежала на землі. Її сукня була подерта, обличчя в порізах та синцях, а ліве око сильно набрякло. До сукні був приколотий шматок паперу.

— Ізабель!

Підборіддя її сестри ледь заворушилось, і вона розплющила запалене око.

— Ві, — сказала вона хрипким голосом. — Дякую, що не впустила мене.

В’янн підійшла і нахилилася до неї.