Віктор Еміль Франкл - Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі

В’язень прагне побути наодинці із собою та своїми думками. Він тужить за приватністю та самотністю. Коли мене перевезли до так званого «відпочинкового табору», я мав рідкісне щастя побути на самоті хоча б п’ять хвилин. Позаду землянки, де я працював і в якій перебувало близько п’ятдесяти лихоманкових хворих, була спокійна місцина в кутку подвійної загорожі з колючого дроту, що оточувала табір. Там спорудили навіс із кількох жердин та гілляччя дерев, щоб ховати півтузеня трупів (денна смертність у таборі). Там також був резервуар, якій вів до водогінних труб. Я сідав навпочіпки на дерев’яну покривку, коли моїх послуг не потребували. Просто сидів і дивився на квітучі зелені схили й далекі блакитні пагорби баварського ландшафту, оправленого тенетами колючого дроту. Я тужливо мріяв, і мої думки блукали на північ і схід півночі, у напрямку моєї домівки, але я бачив там лише хмари.

Трупи поруч, що кишіли вошами, не турбували мене. Лише кроки охоронців, котрі проходили повз, могли розбудити мене від мрій; або, можливо, мене кликали до шпиталю, щоб забрати нову партію ліків для барака — п’ять або десять таблеток аспірину, яких мало вистачити на кілька днів для п’ятдесяти хворих. Я забирав ліки і робив обхід, рахуючи пульс пацієнтів і даючи по півтаблетки у тяжких випадках. Але важкохворі не отримували ліків. Їм уже не можна було допомогти, і таблетки слід було приберегти для тих, хто ще мав якусь надію на видужання. Для легких випадків я не мав нічого, окрім слів підбадьорення. Так я човгав від одного пацієнта до іншого, хоча й сам був кволим і виснаженим серйозним нападом тифу. Потім повертався на моє усамітнене місце на дерев’яній покривці резервуару для води.

Цей резервуар якось врятував життя трьох моїх товаришів-в’язнів. Незадовго до звільнення організували масове транспортування в’язнів до Дахау, і ці троє мудро вирішили уникнути подорожі. Вони спустилися в резервуар і сховалися там від охоронців. Я спокійно сидів на покривці, з невинним видом жбурляючи камінчики у колючий дріт. Помітивши мене, охоронець на мить завагався, але потім пішов далі. Невдовзі я зміг сказати трьом товаришам, що найгірша небезпека позаду.

Сторонній особі дуже важко втямити, як мало цінувалося людське життя в таборі. Мешканець табору зашкарубів, але, можливо, ставав свідомішим цієї цілковитої зневаги до людського існування, коли до відправки готували хворих. Змарнілі тіла хворих жбурляли на двоколісні возики, які інші ув’язнені штовхали за багато миль, часто в заметіль, до наступного табору. Якщо один із хворих помирав до відправки, його кидали на возик усе одно — список мав збігатися! Тільки цей список мав значення. Людину враховували тільки тому, що вона мала номер. Вона буквально перетворювалася на номер: жива чи мертва — не важливо; життя «номерів» було цілковито неважливим. Що стояло за цим номером і за цим життям, важило ще менше: доля, історія, ім’я людини. Колись у ролі лікаря я мусив супроводжувати хворих від одного табору в Баварії до іншого. У списках опинився молодий в’язень, брат якого залишався в таборі. Хлопець, що мав залишитися, благав наглядача дозволити йому їхати з братом, і наглядач дозволив зробити заміну — брат міг посісти місце чоловіка, який волів залишитися. Але список повинен сходитися! Це було просто. Брат лише помінявся номерами з іншим в’язнем.

Як я вже згадував раніше, у нас не було документів; кожному з нас пощастило володіти власним тілом, яке, урешті, усе ще дихало. Усе решта, що в нас було, тобто лахміття, яке теліпалося на наших виснажених скелетах, мало якусь цінність лише тоді, коли нас призначали в транспорт хворих. Перед відправкою «мусульман» оглядали із неприхованою цікавістю, щоб побачити, чи не кращі їхні куртки та черевики, ніж власні. Урешті їхні долі були вирішені. Але люди, котрі залишалися в таборі, котрі все ще могли працювати, мусили за будь-яку ціну збільшити свої шанси на виживання. Вони не були сентиментальними. В’язні знали, що цілковито залежать від настрою охоронців, і це робило їх ще менш людяними, ніж диктували обставини.

У Освенцимі я виробив для себе правило, яке виявилося корисним для мене і яке запозичили більшість моїх товаришів. Я відповідав на всі запитання чесно. Але мовчав про те, про що мене не питали прямо. Якщо мене запитували про мій вік, я називав його. Якщо запитували про професію, я говорив: «Лікар», але ані слова більше. Першого ранку в Освенцимі есесівський офіцер прийшов на площу, де нас вишикували. Нас розділили на окремі групи: після сорока років, до сорока років, фахівці з обробки металу, механіки і так далі. Потім нас перевірили на наявність гриж, і частина в’язнів сформувала нову групу. Групу, у якій був я, привели до іншого барака, де знову вишикували. Після чергового сортування та розпитування про вік і професію мене відіслали до іншої малої групи. Ще раз мене перевели до іншого барака — і знову призначили до іншої групи. Це тривало певний час, і я почувався доволі нещасним, потрапивши в коло чужинців, які розмовляли незнайомими мені іноземними мовами. Потім відбулася фінальна селекція — і я знов потрапив до групи, яка була зі мною в першому бараку! Тамтешні мешканці заледве зауважили, що мене відсилали з барака до барака. Але я усвідомлював, що протягом кількох годин моя доля неодноразово змінювалася.

Коли організовували транспорт хворих до «відпочинкового табору», моє ім’я (тобто мій номер) опинилось у списку, оскільки там потрібні були лікарі. Але ніхто не мав певності, що місцем призначення дійсно був табір відпочинку. Кількома тижнями раніше в’язнів уже готували до відправки. Тоді всі також думали, що вони приречені до газових камер. Коли оголосили, що кожен, хто зголоситься добровольцем у страшну нічну зміну, буде викреслений зі списку для транспортування, вісімдесят два в’язні негайно зголосилися. За п’ятнадцять хвилин транспорт скасували, але вісімдесят дві особи залишились у списку нічної зміни. Для більшості з них це означало певну смерть протягом наступних двох тижнів.

Зараз транспорт до відпочинкового табору організовували вдруге. Знову ніхто не знав, чи було це хитрістю, щоб витиснути останні сили із хворих (навіть лише на чотирнадцять днів), чи поїде транспорт до газових камер або до справжнього відпочинкового табору. Головний лікар, який добре до мене ставився, крадькома сказав, за п’ятнадцять хвилин до десятої вечора: «Мені повідомили в канцелярії, що ваше ім’я ще можна викреслити зі списку, — ви можете зробити це до десятої».

Я сказав йому, що це не в моїх правилах; я навчився віддаватися на поталу долі. «Я волію залишитися з друзями», — відповів я. У його очах промайнув жаль, ніби він щось знав… Він мовчки потиснув мені руку, начебто ми прощалися назавжди,