Грегорі Девід Робертс - Шантарам

що вона кокетує з усіма, бо кокетування — єдиний вияв доброти, який вона знає. Так вона намагалася висловити своє гарне ставлення до людей і змусити їх — чоловіків у першу чергу — добре ставитися й до неї. Вона вважала, що на світі дуже мало доброти, і неодноразово говорила про це. Її почуття і думки не були глибокими, але вона діяла з найкращих спонук, тож важко було вимагати від неї чогось більшого. І до того ж, хай йому біс, вона була гарна, а її усмішка була дуже приємною.

— Ні,— відповів я їй,— ніхто мене не чекає.

— І у тебе немає ніякої... wie soll ich das sagen[28]... програми? Ти не будуєш планів?

— Та ні... Я працюю над книгою.

Після втечі я з часом переконався, що часткова правда — а саме, той факт, що я письменник,— може служити мені дуже зручним прикриттям. Так можна було пояснити несподіваний від’їзд і тривалу відсутність, а коли я пояснював, що «збираю матеріал», це можна було розуміти дуже широко і цілком відповідало тому, чим я займався,— добуванню відомостей про ті чи ті місця, транспорт, фальшиві паспорти. До того ж це прикриття оберігало мене від небажаних розпитувань: тільки-но виникала загроза, що я почну розводитися про тонкощі письменницького ремесла, люди здебільшого вважали за краще змінити тему.

А я і справді був письменником. Я почав писати в Австралії, коли мені було десь років із двадцять, та після виходу першої книжки шлюб мій розпався, мене позбавили батьківських прав і я втратив дочку, а потім занапастив своє життя, зв’язавшись з наркотиками і злочинним світом, аж врешті потрапив до в’язниці й утік з неї. Але і після втечі звичка писати не покинула мене — навіть у «Леопольді» мої кишені були напхані списаними клаптиками паперу, серветками, квитанціями і медичними рецептами. Я писав у будь-якому місці і в будь-яких умовах. І тепер я можу детально розповісти про ті перші дні в Бомбеї саме тому, що варто було мені лишитися на самоті, як я починав занотовувати в зошит свої враження про зустрічі з друзями, розмови, які ми вели. Звичка до писання, можна сказати, врятувала мене, привчивши до самодисципліни і до регулярного висловлювання пережитого за день. Це допомагало мені впоратися з соромом і його нерозлучним супутником — відчаєм.

— От Scheisse[29], я не уявляю, про що можна писати в Бомбеї. Це недобре місто, ja[30]. Моя подруга Лайза каже, що коли придумали слово «помийка», то мали на увазі якраз таке місце. Я теж вважаю, що це відповідна назва для нього. Ти краще їдь в яке-небудь інше місто, щоб писати,— наприклад, до Раджастану. Я чула, що там не помийка.

— А знаєш, вона має рацію, Ліне,— озвалася Карла.— Тут не Індія. Тут зібралися люди зі всієї країни, але Бомбей — це не Індія. Бомбей — це окремий світ. Справжня Індія далеко звідси.

— Далеко?

— Так, там, куди не сягає світ.

— Либонь, ви маєте рацію,— відповів я, здивувавшись тій метафорі.— Але поки що мені тут подобається. Я люблю великі міста, а Бомбей — третє за величиною місто на світі.

— Ти вже і говорити почав, як цей твій гід,— глузливо кинула Карла.— Боюся, Прабакер надто вже старанно вчить тебе.

— Він справді багато чого навчив мене. Ось уже два тижні він напихає мою голову всілякими фактами і цифрами. І це дивно, якщо врахувати, що він кинув школу в сім років і навчився читати й писати тут, на бомбейських вулицях.

— Якими фактами і цифрами? — запитала Улла.

— Ну, наприклад, тими, що стосуються населення Бомбея. Офіційно воно складає одинадцять мільйонів, але Прабу каже, що у хлопців, які заправляють підпільним бізнесом і ведуть свій облік, точніші цифри — від тринадцяти до п’ятнадцяти мільйонів. Жителі міста говорять на двох сотнях мов і діалектів. На двох сотнях — подумати тільки! Це все одно що жити в самому центрі світу.

Немов бажаючи проілюструвати мої слова, Улла стала дуже хутко говорити щось Карлі по-німецькому. Модена подав їй знак, і вона підвелася, узявши зі столу свій гаманець і цигарки. Неговіркий іспанець так само мовчки вийшов з-за столу і попрямував до арки, що провадила на вулицю.

— Мені треба працювати,— оголосила Улла, чарівно всміхаючись.— До завтра, Карло. Об одинадцятій, ja? Ліне, може, повечеряємо завтра разом, якщо ти тут будеш? Мені хотілося б. Бувай! Tschus[31]!

Вона вийшла услід за Моденою, і всі чоловіки в «Леопольді» провели її ласими поглядами. Дідьє у цей час вирішив поговорити зі знайомими, що сиділи за іншим столиком. Ми лишилися з Карлою удвох.

— Не варто дуже покладатися на її слова,— сказала Карла.

— На які слова?

— Що вона вечерятиме завтра з тобою. Вона завжди так каже.

— Я знаю,— всміхнувсь я.

— Вона тобі подобається, так?

— Так, подобається. Чому ти всміхаєшся? Хіба в цьому є щось кумедне?

— В деякому розумінні, так. Ти їй теж подобаєшся.

Карла помовчала, і я подумав був, що вона пояснить свої слова детальніше, але вона змінила тему.

— Улла дала тобі гроші, американські долари. Вона повідомила мені це по-німецькому, щоб Модена не зрозумів. Ти повинен віддати їх мені, а вона візьме їх завтра, коли ми зустрінемося об одинадцятій.

— О’кей. Віддати їх зараз?

— Ні, не тут. Мені зараз треба піти — у мене призначена зустріч. Я повернуся приблизно за годину. Ти можеш дочекатися мене? Чи, якщо тобі теж кудись треба, прийти сюди за годину знову? А потім можеш провести мене додому, якщо хочеш.

— Про що мова? Я буду тут.

Вона встала, і я теж підвівся, щоб відсунути її стілець. Вона всміхнулася мені й звела брову — чи то з подивом, чи то глузуючи, а може, це означало і те, й те заразом.

— А щодо Бомбея я не жартувала. Тобі справді треба виїхати звідси.

Я дивився, як вона виходить надвір і сідає на заднє сидіння приватного таксі, що, мабуть, чекало її. Коли авто почало поволі вливатися у вечірній потік машин, з переднього вікна із пасажирського боку вистромилась чоловіча рука, що тримала в товстих пальцях зелені чотки і махала перехожим, щоб вони поступилися дорогою.

Лишившись на самоті, я знову сів, притулившись спиною до стіни, і занурився в галасливу атмосферу «Леопольда». Він був найбільшим рестораном