Грегорі Девід Робертс - Шантарам

його своїми загадками, і у нього вже голова йде обертом. Ти забуваєш, Карло, що я дуже добре тебе знаю. Але це не страшно, Ліне, зараз ми приведемо тебе до тями.

Він гукнув офіціянта, назвавши номер, вишитий на нагрудній кишені його червоного піджака.

— Гей, чар намбер! До батле бір![16] Що ти будеш, Карло? Каву? Гей, чар намбер! Ач кофі аур. Джалді каро![17]

Дідьє Леві було тридцять п’ять років, та через м’ясисті складки і глибокі зморшки на пухкому обличчі він виглядав набагато старшим. Кидаючи виклик вологому клімату, він постійно носив бахматі полотняні штани, бавовняну сорочку і пожмаканий сірий вовняний піджак спортивного крою. Його густе кучеряве волосся завжди було підстрижене, а щетина на його втомленому лиці здавалася неголеною щонайменше три дні. Говорив він по-англійському з утрируваним акцентом і повсякчас із млявим єхидством намагався підкусити як друзів, так і незнайомців. Зрозуміло, не всім подобалися його кпини, але люди терпіли їх, тому що Дідьє часто бував корисним, а деколи й просто незамінним. Він знав, де можна купити чи продати будь-яку річ і будь-який товар — від пістолета до коштовних каменів чи кілограма білосніжного тайського героїну щонайкращої якості. Іноді він хвалився, що готовий майже на будь-який вчинок заради кругленької суми — за умови, звісно, що це не створить дуже серйозної загрози його життю і добробуту.

— Ми розмовляли про те, що ж вважається найкращим на світі,— сказала Карла.— Свою думку із цього приводу можеш не висловлювати, я її знаю.

— Авжеж, ти скажеш, що для мене найкраще — гроші,— лінькувато мовив Дідьє,— і ми обоє матимемо рацію. Всяка розсудлива людина рано чи пізно розуміє, що гроші на нашому світі — практично все. Чесноти і високі ідеали, звісно, мають свою цінність в історичній перспективі, але в повсякденному житті саме гроші дозволяють нам перебиватися з дня на день, а нестача їх кидає нас під колеса тієї ж історії. А ти що сказав із цього приводу, Ліне?

— Він ще не встиг нічого сказати, а тепер уже не матиме такої можливості.

— Ну, Карло, не перебільшуй. То що ж це по-твоєму, Ліне? Мені було б дуже цікаво дізнатися.

— Ну, якщо вже ти змушуєш мене назвати щось визначене, то я сказав би, що це свобода.

— Свобода робити що? — запитав Дідьє, усміхнувшись на останньому слові.

— Не знаю. Можливо, всього лише свобода сказати «ні». Якщо ти можеш вільно зробити це, то, по суті, тобі більше нічого й не треба.

Принесли каву і пиво. Офіціант гупнув ними об стіл з підкресленим презирством до всяких там люб’язностей. Обслуговування в бомбейських крамницях, готелях і ресторанах в ті роки могло бути яким завгодно — від доброзичливої чи запобігливої чемності до холодної або агресивної грубості. Про хамство офіціянтів «Леопольда» ходили легенди. «Якщо хочеш, щоб тебе змішали з грязюкою,— сказала одного разу Карла,— то ніде цього не зроблять з таким блиском, як в „Леопольді“».

— Тост! — оголосив Дідьє, піднімаючи кухоль і цокаючись зі мною.— За свободу пити скільки влізе! Салют!

Відпивши півкухля, він з утіхою облизнувся, а потім вихилив решту. Поки він наливав собі ще, до нас підсіло двоє. Одного з них, чорнявого молодика, звали Модена. То був понурий неговіркий іспанець, що займався різними оборудками з туристами із Франції, Італії й Африки. Його супутниця, струнка вродлива німка на ім’я Улла, була повією і останнім часом дозволяла Модені називати її своєю коханкою.

— А, Модено, ти прийшов саме вчасно для наступного замовлення! — вигукнув Дідьє і, перегнувшись через Карлу, ляснув його по спині.— Мені віскі з содовою, якщо не заперечуєш.

Іспанець спохмурнів, але таки гукнув офіціянта і замовив випивку. Улла тим часом розмовляла з Карлою на суміші німецької з англійською, тож найцікавіші деталі тієї балачки — чи то випадково, чи й навмисне — були незрозумілі.

— Але я ж не знала, на? Я навіть припустити не могла, що він такий Spinner[18]! Просто verruckt[19] якийсь, це точно. А спочатку він здався мені дивно чесною і порядною людиною. Чи, може, це якраз і було підозріло, як ти вважаєш? Можливо, він виглядав надто вже порядним? На джа[20], не минуло і десяти хвилин, як він wollte auf der Klamotten kommen[21]. Мою найкращу сукню! Мені довелося битися з цим Sprintficker[22], щоб відняти у нього плаття! Spritzen wollte[23] просто на мій одяг! Gibt’sja nicht[24]. Трохи пізніше я вийшла до ванної кімнати, щоби нюхнути кокаїну, а коли повернулася, то побачила, daß er seinen Schwanz ganz tief in einer meiner Schuhe hat[25]! Можеш собі уявити?! У мій черевичок! Nicht zu fassen[26].

— Треба визнати,— м’яко сказала Карла,— що ненормальні просто-таки липнуть до тебе, Улло.

— Ja, leider[27]. Що я можу заперечити? Я подобаюся всім ненормальним.

— Не слухай її, любове моя,— звернувся до неї Дідьє.— Ненормальність часто служить основою найкращих стосунків — та практично завжди, якщо подумати!

— Дідьє,— відгукнулася Улла з витонченою люб’язністю,— я ніколи ще не посилала тебе до біса?

— Ні, любцю! — зареготався той.— Але я прощаю тобі цю невелику забудькуватість.

Принесли чотири склянки віскі. Узявши мідну відкривачку, підвішену на ланцюжку до його пояса, офіціянт відкупорював пляшки з содовою. Кришечки попадали додолу. Піна залила весь стіл. Ми підскочили, рятуючись від неї, а офіціянт байдуже кинув на ту калюжу брудну ганчірку.

До нас підійшло двоє чоловіків. Один з них хотів поговорити з Дідьє, другий з Моденою. Скориставшись моментом, Улла нахилилася до мене і під столом засунула мені в руку невеликий згорток, де промацувалися банкноти. Очі благали мене не видавати її. Я поклав згорток в кишеню, не подивившись на нього.

— Так ти вже вирішив, скільки ти тут пробудеш? — запитала вона мене.

— Та ні поки що. Я нікуди не поспішаю.

— Хіба тебе ніхто не чекає? — запитала вона, усміхаючись з умілим, але безпристрасним кокетуванням.

Улла інстинктивно прагнула спокусити всіх чоловіків. Вона так само всміхалася, розмовляючи зі своїми клієнтами, друзями, офіціянтами, навіть з Дідьє — з усіма, навіть зі своїм коханцем Моденою. Згодом мені неодноразово траплялося чути, як люди засуджують Уллу за те, що вона фліртує з усіма підряд. Я не погоджувався з ними. Коли я пізнав її ближче, у мене склалося враження,