Грегорі Девід Робертс - Шантарам

Може, світ і мав рацію, намагаючись мене ув’язнити. Може, я і не заслуговував на краще. Але придушення особистості, як свідчать психологи, викликає у деяких людей опір, і я все своє життя чинив той опір світові.

«Ми зі світом розірвали стосунки,— сказала мені якось Карла в перші місяці нашого знайомства.— Він намагається знов налагодити їх, але я не піддаюся. Напевно, я не вмію прощати». Я і сам здогадався про це — з найпершої хвилини я знав, що вона дуже схожа на мене. Я бачив у ній рішучість, що переростала майже в жорстокість, хоробрість, що мало не переростала в шал, і несамовите прагнення любові. Я розумів усе це, але не сказав їй ні слова. Я не сказав їй, як вона мені подобається. Після тієї втечі попервах мені наче заціпило, я був ніби контужений нещастями, що вторглися в моє життя. Моє серце перебувало десь у самісінькій глибині, у тиші. Ніхто не міг і ніщо не могло мене серйозно поранити. Ніхто не міг і ніщо не могло зробити мене по-справжньому щасливим. Я був жорстоким і крутим, а це, мабуть, найгірше, що може статися з людиною.

— Ти стаєш завсідником закладу,— пожартувала вона, сідаючи за мій столик і скуйовдивши мені чуприну пальцями.

Мені страшенно подобалося, коли вона так робила,— це свідчило, що вона розуміє мене і розуміє, що я не ображуся. Мені тоді було тридцять, я був гінкий, широкоплечий, з могутніми грудьми і великими руками. У людей нечасто виникало бажання скуйовдити мені чуба.

— Так, мабуть.

— Як сьогоднішня екскурсія з Прабакером? Цікаво було?

— Він возив мене на острів Гхарапурі, показав печери.

— Гарне місце,— відгукнулася вона, дивлячись на мене, але думаючи про щось своє.— Тобі треба подивитися печери в Аджанті і Еллорі, якщо трапиться нагода. Я одного разу провела цілу ніч в одній з печер Аджанти. Їздила туди з моїм босом.

— З твоїм босом?

— Так, з босом.

— Він європеєць, твій бос, чи індієць?

— Та, власне, ні те, ні те.

— Розкажи мені про нього.

— Навіщо? — насупившись, запитала вона.

Я сказав це тільки для того, щоб продовжити розмову, утримати її біля себе, і настороженість, що виявилася в її різкому короткому питанні, здивувала мене.

— Та просто так,— усміхнувсь я.— Мене цікавить, як люди влаштовуються тут на роботу, яким чином заробляють, от і все.

— Я зустріла його п’ять років тому в літаку, коли летіла з Цюріха,— відповіла вона, дивлячись на свої руки і начебто заспокоївшись.— У мене був квиток до Сингапура, але до того моменту, коли ми приземлилися в Бомбеї, він умовив мене зійти разом з ним і влаштуватися до нього на роботу. Поїздка в печери — це було щось особливе. Він організував її для мене, виклопотавши спеціальний дозвіл, і сам відвіз мене в Аджанту. Я провела цілу ніч сама у величезній печері з кам’яними статуями Будди і тисячею кажанів, які повсякчас верещали. Я почувалася в безпеці — бос виставив охоронця біля входу в печеру. Але це було неймовірне, фантастичне відчуття. І воно допомогло мені тверезо поглянути на речі. Іноді серце перевертається у тебе саме так, як треба,— якщо ти розумієш, що я маю на увазі.

Я не зовсім зрозумів ті слова, та кивнув, коли вона допитливо подивилася на мене.

— У такі моменти ти щось усвідомлюєш, відчуваєш щось нове для себе. І лише ти можеш сприймати це саме таким чином. Після тієї ночі я була упевнена, що ніколи вже не матиму такого відчуття, ніколи і ніде, окрім як в Індії. Не можу цього пояснити, та я просто знала, що я удома, в безпеці, й що все буде добре. І, як бачиш, я ще тут.

— А чим він займається?

— Хто?

— Твій бос. Що у нього за справа?

— Імпорт,— відповіла вона.— І експорт.

Вона замовкла й, обернувши голову, окинула поглядом інші столики.

— Ти не сумуєш за домівкою?

— За домівкою?

— Я маю на увазі, за Швейцарією.

— Так, сумую. Я виросла в Базелі — ти не був там?

— Ні, я жодного разу не був у Європі.

— У такому разі тобі треба поїхати туди і обов’язково побувати в Базелі. Знаєш, це справді європейське місто. Рейн розділяє його на Великий і Малий Базель, і в них різний стиль життя і різні погляди на нього. Немов живеш у двох містах одночасно. Мене це цілком влаштовувало колись. І в цьому місці сходяться три держави, тож у будь-який момент можеш перетнути кордон і прогулятися по Франції або Німеччині. Можна поснідати у Франції, пообідати в Швейцарії, а повечеряти в Німеччині, віддалившись від міста всього на декілька кілометрів.

Вона раптом зупинилася і подивилася на мене крізь довгі нефарбовані вії.

— Прошу вибачення за лекцію з географії.

— Нема за що вибачатися. Це дуже цікаво. Продовжуй, будь ласка.

— Знаєш, Ліне,— промовила вона поволі,— а ти подобаєшся мені.

Її очі спалювали мене на зеленому вогні. Я трохи почервонів — не від збентеження, а від сорому за те, що не зважився першим сказати «ти мені подобаєшся» — прості слова, які вона вимовила з такою легкістю.

— Справді? — якомога недбаліше відгукнувся я, намагаючись не показати, як багато це означає для мене. Її губи здригнулися в усмішці.

— Так. Ти умієш слухати. Це небезпечна зброя, тому що проти неї важко встояти. Відчувати, що тебе слухають,— це чи не найкраще, що є на світі.

— А що ж найкраще?

— Ну, це будь-хто скаже. Найкраще — це влада.

— Невже? — розсміявся я.— А як щодо сексу?

— Ні. Якщо полишити осторонь біологію, можна сказати, що головне в сексі — боротьба за владу. Через те він всіх так і турбує.

Я знову розсміявся.

— А як же любов? Багато хто вважає, що найкраще — любов, а не влада.

— Вони помиляються,— відповіла вона з лаконічною незаперечністю.— Любов — протилежність влади. Саме з цієї причини ми так боїмося її.

— Карло, любонько, які страшні речі ти говориш! — вигукнув Дідьє Леві, що підійшов до нас і сів поруч із Карлою.— В тебе, мабуть, якісь підступні наміри щодо нашого Ліна.

— Ти ж не чув ні слова з нашої розмови.

— Мені й не треба чути тебе. Досить подивитися на його обличчя. Ти закидала