Грегорі Девід Робертс - Шантарам

в Колабі й одним з найбільших у всьому місті. У прямокутному залі першого поверху могли б поміститися чотири звичайні ресторани. Двоє металевих дверей вели до дерев’яних арок, звідки відкривалася панорама вулиці Колабський Насип[32], найжвавішої і наймальовничішої вулиці в Колабі. На другому поверсі містився затишний бар з кондиціонерами; його підпирали масивні колони, що розділяли нижній зал на декілька рівних частин. Навколо колон були розставлені столики. До колон, так само як і до стін, було прикріплено безліч дзеркал, які служили додатковою перевагою закладу, даючи відвідувачам можливість крадькома чи навіть і відкрито спостерігати за іншими гостями. Багато хто розважався, милуючись власним відображенням у кількох люстрах відразу. Одне слово, в «Леопольді» ти міг роздивлятися і себе, й інших людей, бути об’єктом спостереження і бачити, як тебе розглядають.

У залі було штук тридцять столиків з попелясто-перламутрового індійського мармуру. Біля кожного з них стояли чотири стільці. Карла називала їх шістдесятхвилинними сидіннями, тому що вони були достатньо незручні, щоб відбити у відвідувачів бажання затриматися надовше. Цілий рій вентиляторів з широкими лопатями дзижчав під стелею, і люстри з матового скла поволі й велично погойдувалися в струмені повітря. Бордюр з червоного дерева оздоблював яскраві стіни, облямовував вікна та двері й правив за раму дзеркалам. На столах коло стіни височіли цілі купи фруктів, що подавалися на десерт або у вигляді соків,— пау-пау, папая, кремові яблука, солодкий лайм, виноград, кавуни, банани, сантра і чотири сорти манго — якщо був його сезон. На підвищенні за шинквасом із тикового дерева сидів метрдотель, який, мов той капітан корабля, спостерігав за тим, що відбувається на палубі. За його спиною був вузький коридор, з якого раз у раз виривалися клубки пари і вибігали цілі табуни офіціянтів; іноді в кінці коридору можна було розгледіти куточок кухні і рейвах, що панував там.

Ця трохи блякла, та й досі разюча розкіш «Леопольда» приковувала погляд кожного, хто заходив у цей барвистий і блискучий світ. Але найвидатнішою оздобою «Леопольда» могли милуватися лише його найнепомітніші служники: коли ресторан зачинявся і прибиральники відсовували убік усі меблі, перед очима поставали прегарні шестикутні кахлі, що, немов проміння, розходилися від сяйливого осереддя на підлозі, витворюючи складний візерунок, що ним часто оздоблюють долівку в північних індійських палацах. І ця пишнота була змарнована — відвідувачі милувалися тільки власними віддзеркаленнями, а бачили її лише босоногі прибиральники, вбогі й скромні міські трудівники.

Щоранку, коли відчинялися двері цього ресторану, наступала пора благословенної прохолоди, а сам «Леопольд» був оазою спокою у вировиську міської метушні. Потім аж до самого закриття опівночі він був переповнений туристами з сотень країн світу й місцевими жителями, що з’їжджалися сюди з усіх кінців міста для обговорення своїх справ і залагодження оборудок. Тут торгували не тільки наркотиками, валютою, паспортами, золотом і сексом, а й менш відчутним товаром — призначеннями, протекціями, контрактами, сферами впливу. Це була ціла система підкупу, що відігравала важливу роль в розвитку індійського бізнесу.

«Леопольд» був неофіційною зоною вільної торгівлі, і поліційна дільниця старанно заплющувала на це очі. Ділове життя в ресторані улягало суворим правилам, що ділили територію на окремі ділянки. Оповиті гірляндами квітів повії, вбрані в квітчасті сарі, не мали права перебувати в нижній залі і могли тільки супроводжувати відвідувачів, що прямували в бар на другому поверсі. Повії європейського походження, навпаки, допускалися лише в нижнє приміщення, де вони намагалися привернути увагу чоловіків, що сиділи за столиками. Операції з наркотиками та іншими контрабандними товарами здійснювалися відкрито, але передавати товар дозволялося тільки за межами ресторану. Тому часто можна було спостерігати, як продавець і покупець, досягнувши угоди, виходили із залу, щоб здійснити обмін, а потім поверталися на свої місця. Навіть урядовці й ватажки підпільного бізнесу були зобов’язані підкорятися цим неписаним законам: угоди, досягнуті в напівтемних кабінках верхнього бару, підтверджувалися готівкою лише надворі, тож ніхто не міг сказати, що він провів нелегальну операцію в «Леопольді».

Той поділ на легальне й нелегальне тривав і за його стінами. Вуличні гендлярі з підкресленою зневагою до закону продавали підробки під «Lacoste», «Cardin» і «Cartier»; водії припаркованих біля тротуару таксі за помірну плату відхиляли люстерко, щоб не бачити, що відбувається на задньому сидінні їхнього авта, а поліціянти місцевої дільниці платили чималі хабарі за те, щоб виконувати свої обов’язки на цій вельми прибутковій ділянці в центрі міста.

Просиджуючи вечір за вечором в «Леопольді» і дослухаючись до розмов за сусідніми столиками, я постійно чув, як іноземці, та й багато місцевих, скаржаться на корупцію, що пронизує все суспільне життя і комерційну діяльність в Бомбеї. За декілька тижнів я мав можливість переконатися, що ті скарги здебільшого справедливі. Втім, слід визнати, що немає на світі такої країни, де не було б корупції. Ніхто ще не вигадав системи, яка виключала б незаконний обіг коштів. Навіть у суспільстві з найблагороднішими ідеями привілейовані класи підмазують колеса, на яких котяться вперед, вдаються до підкупу і нелегальних операцій. І у всьому світі багаті живуть краще і довше, ніж бідні. «Хабарництво може бути нечесним і чесним,— сказав мені одного разу Дідьє Леві.— Нечесне однакове у всіх країнах, а чесне — специфічний індійський різновид». Я посміхнувся, розуміючи, що він має на увазі. Індія була відкритою і чесною країною. Я відчув це в перший же день, і мені це дуже подобалося. Інстинкт підказував мені, що треба спостерігати, брати участь у житті цього міста й просто радіти йому. Тоді я ще не міг знати, що найближчою порою моя свобода та й саме життя залежатимуть від індійського звичаю вчасно відхилити люстерко.

— Як? Ти сам? — вигукнув Дідьє, підходячи до столика.— C’est trop[33]! Бути тут на самоті — це непристойно, а право бути непристойним я зарезервував за собою. Випиймо.

Він вмостився на стільці поряд зі мною і погукав офіціянта, щоб замовити чарчину. Я щовечора протягом декількох тижнів розмовляв з Дідьє в «Леопольді», але ніколи — наодинці. Мене здивувало, що він вирішив приєднатися до мене, коли поряд не було ні Улли, ні Карли, ні кого-небудь ще з їхнього товариства. Це означало, що він вважає мене своїм, і я був йому вдячний за це.

Дідьє нетерпляче барабанив пальцями по столу, аж принесли віскі, й він одним духом вихилив півсклянки і лише потім полегшено зітхнув і обернувся до мене.

— Ти, я бачу, поринув у думки.

— Я думав про «Леопольд».

— Страшний заклад,— кивнув він, труснувши густими кучерями.—