Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

Вони умудрилися бути вільними навіть серед розкошів… Ні, суфії не підходять. Залишається «класична пара»…

— Так… важливе не те, чим ти, як здається, володієш… а те, від чого маєш силу відмовитися… — ніби сам до себе проказав дід.

Дмитро присів біля старого і знову поринув у свої сумніви.

Спершу все видавалося таким простим і очевидним. Як робочий конспект: тема, план, виклад основних постулатів по заданій темі, проблеми, висновки, — і використана література. Крапка.

А тут крапка вперто лізе на початок. Все розсипається, як пісочний замок.

— А нащо тобі цей роман? — тихо спитав дід.

— Це як — нащо? А жити взагалі для чого? — Дмитрові хотілося зараз вилити на діда все, що йому накипіло, але він стримувався. Цей дід його лякав. Та ще й погода — сидиш, як у мішку з мукою…

— А що там тобі нині приснилося? Мала бути якась підказка…

Дмитро дуже уважно поглянув на діда. В одну мить десь глибоко в пам’яті спалахнули невиразні спомини… це свято… він маленький і чекає подарунка… на тумбочці якась іконка… він дивиться в очі на іконці — це, напевно, святий Миколай… він так його просить — не словами, а всім серцем…

— О, я тепер згадав, кого ви мені нагадуєте, діду Юрку, — з якимсь полегшенням говорить Дмитро. — Мені зараз пригадалася маленька іконка… такий акуратненький дідусь, як ви, з великими синіми очима… святий Миколай…

— А що снилося? — вперто перепитує дід.

— Дуже гарний сон, — я навіть не хотів із нього виходити… Це ніби я сиджу на березі озера, — мені так гарно! Але я так далеко від себе, — той хлопчик сидить до мене боком і не бачить, а хтось каже, що я стою не з того боку… Яка ж тут підказка?

— Пряма. Навчися не тільки слухати, а й чути…

Дід піднявся і пішов до своєї схованки в печері.

Витягнув зі згортка мішечок з травами, люльку і знову присів біля вогню.

— Тобі не буде заважати дим?

— Та ні, я сам люблю інколи закурити цигарку. А що у вас за тютюн? Кануть, що міцним тютюном можна коня вбити!

— Усе в природі слабше від людини: навіть кінь. А це є трави.

— Щось наркотичне?

— Все в природі наркотичне…

У діда явно змінився настрій. Дмитро відчув, як у ньому знову починає наростати роздратування. Цей дід просто розмазує всю його увагу. Він так дивиться своїми величезними очицями — вони в нього півлиця займають!

Перед ним почуваєш себе, як на сковорідці…

— Я завжди бачу, коли людина щось приховує, — заговорив дід, — і знову наче зчитав Дмитрові думки. — Коли до мене приходили люди, — а я на своїм віку чого лиш не видів! — то я сідав перед вікном своєї хижки, як перед люстерком. Хто стане в тім люстерку — а я вже знаю, з чим прийшов. І кричу ще з хати:

— Іди собі, молодице, звідки прийшла! Твоя корова в урвищі над потічком, але йди від мене!

А бувало так, що я навіть ночувати людей залишав. Не давало мені відпустити того чоловіка чи жінку… І тепер не пускає. О, розляглася, як панє, на тій стежці, — і не пускає…

Слухай, чоловіче, поговори з моїм люстерком. Бо я чую неправду. Ти став не з того боку до самого себе…

— Але я не знаю, про що ви…

— Не змушуй мене говорити за тебе! Ти не знаєш сили мого слова — як я скажу про тебе, то мої слова з тебе кишки повиривають!!!

У Дмитра волосся стало дибки від жаху. Згори посипалося дрібне каміння…

Сірий попіл, що майже втратив жар, спалахнув іскрами.

І Дмитро раптом заплакав…

Він побачив себе знову в дзеркалі — того зарюмсаного хлопчиська, що боїться і ненавидить сам себе… все брехня, брехня, брехня!

Але ж він зараз не брехав… він справді пішов у гори, аби написати той клятий роман… так говорив його розум… так він пояснив дружині і друзям…

— Ти збрехав у серці своєму, — вже спокійним голосом сказав Юр. — А такий брехун — найбільший грішник, бо існує єдиний гріх: забути, хто ти є.

Розум — сміттярка, в неї можна напхати стільки мотлоху, скільки влізе. А ти хочеш зробити сміттярку зі свого серця…

Дмитро все ще тремтів від жаху — у його думках все переплуталося.

Що значить — брехати у серці? Як це?!

Хмара клубочилася при вході в печеру, згори скапували краплі води. Все в природі наче змовилося проти нього. Серце калатало в грудях, як глухий дзвін. Він відчував, що його міхур ледь не трісне — як колись у дитинстві…

Старий раптово зник у тумані.

Дмитро довго вслухається в кожен шорох, і тіло його здригається від жаху, що старий зараз увійде і зробить щось жахливе…

Раптом відчуває, що тепла волога спливає по його ногах…

Це все… це кінець… йому хочеться вити від образи, огиди, сорому за самого себе…

Уже не вві сні його уявні відображення в очах інших людей — співробітників, дружини, дітей, студентів, — гидливо позирали на нього і крутили носами…

Якщо б вони насправді побачили, до чого він опустився в одну мить від цього безпричинного страху, — це був би кінець всього…

Йому знову захотілося вмерти, — і все, що мало для нього неймовірно велике значення до цього моменту опускання в несподіваний переляк, — раптом зблякло і відійшло дуже далеко…

Можливо, він втратив свідомість…

* * *

Грайливий промінчик сонця полоскотав йому очі.

Туман зійшов! Веселе щебетання пташок заповнило ущелину.

Він нарешті осмілів і вийшов з печери…

Білі хмари бігли над синім горизонтом, зблискуючи обвітреними боками, а гори сяяли в каскаді сонячного світла і щасливих барв літа. Якась пташина сіла на гілочку і весело гойдалася, наче закликаючи Дмитра до радісної гри.

Він поглянув на вершину, а потім униз. Старий мав намір іти через перевал, — напевно, йому варто швидко зібрати свої речі і знайти місце для палатки десь там, унизу. Головне — подалі від стежок…

Поспішливо складав свої речі.

На мить йому здалося, що ця печера, яка стала для нього затишним прихистком на два дні, зараз спостерігає за кожним його рухом усіма своїми оголеними челюстями…

Зваливши рюкзак на плечі, обвішавшись своїми пожитками, Дмитро став повільно спускатися стежкою вниз. У ногах ще відчувалася кволість, але радість від того, що нарешті позбувся того клятого діда, додавала йому сили.

За потічком вирішив продиратися кущами, аби знову не натрапити на стежку. Він продирався близько години — і