Марія Іванівна Чумарна - Мольфар

Цього разу так не хотілося виходити зі сну, — уже на грані прокидання він намагався достукатись голосом до мовчазного хлопчика, але холод пробігся по пальцях його ніг і вивів зі сновидіння…

О, цей старий ще тут! Він же збирався рано піти і дати мені спокій!

— Я казав тобі, що піду, як тільки сонце загляне в цю печеру, — озвався старий. — А ця панянка розляглася собі на вершині, як на своїй лежанці! Сідай ближче до вогню, я тут розтер корінців, аби додати тобі сили!

— Що ще за корінці? Ви щось чаклуєте?

— Не бійся, це — любка, зозулька, або ще на неї кажуть зозулині черевички. Ти ніколи не бачив її корінчиків?

Старий поклав на його долоню два маленьких корінчики, схожих на павучків… ні, не павучків! Дмитро вражено співставляв форму своєї руки з корінчиком любки. Це була маленька пухнаста ручка з масивним великим пальцем і чотирма вказівними!

— Ого!

— А на корені вони складені отак, як руки, долонями докупи, — засміявся дід. — Колись заради цього кореня перси нападали на Україну. Один грам любки коштував стільки, як грам золота!

— А в чому секрет?

— В її силі! Коли треба було по декілька днів переходити через пустелю, цей порошок заміняв людям їжу, давав силу.

— А чому любка?

— Та кажуть ще: «люби мене — не покинь». Додає силу чоловікам!

— О, то ви, діду, недаремно стільки літ прожили! То все ваша любка!

— Так, моя любка ніколи мене не покидає! То відходить, то наближається, — аби все пам’ятав, чого я тут…

— Це ви про кого, діду?

— Та про ту любку, що мою білу сорочку носит!

— Ай, діду, ви весь — загадка! Мені з вами страшно! Але у вас такі добрі очі…

— Ой, не купуйся, сину, на добрі очі! І не піддавайся тим, що світять очима! Бо ти ще не вмієш дивитися в очі!

— Чому так, діду Юрку?

— Дивитися може кожен, а видіти — рідко хто. І слухати кожен може, а почути — це велике діло…

Старий подав на сухому листочку маленьку жменьку перетертого кореня — з горошинку.

— Пережуй добре, що не змололося! Корінчик твердий!

Вони запили корінець залишками чаю.

— Пообідаємо бринзою, — сказав дід.

Дмитро відчув, що його свобода — в повній окупації. Він ще раз прикинув, скільки вільного часу в нього зосталося. Вже чотири дні він у горах. Теоретично міг би ще днів десять пробути, — треба використати для роботи кожен день. А тут цей дід…

Вогонь майже завмер. Треба було б підкинути сухого хмизу, але запаси дров майже розтанули…

— Цей вогонь ще буде тліти весь день, — дід знову прочитав його думки. — Не переймайся, роби своє діло! Я подрімаю…

Дід забився в куток, а Дмитро витяг розкладного стільчика, табуретку, яка служила йому робочим столом, ще раз переглянув стос паперів…

Все підготовлене, але з чого почати?

Він стільки разів продумував композицію свого роману!

Зав’язка твору мала бути простою та інтригуючою. Зовсім випадково зустрічаються в дорозі вільний філософ і учений. В них починається дискусія… але з чого почати? Хто має заговорити першим, яка зачіпка має спровокувати їх на розмову?

Дмитро ще не остаточно визначився, який філософський напрям будуть представляти його герої. Класична «пара» — Дао Цзи і Конфуцій. Про них розповідають багато історій. Але концептуально йому були ближчими суфії — їхнє мислення видавалося більш афористичним, можна сказати, поетичним. В ньому вчувається дух містичної таємничості, недомовленості..

Він теж вважав себе поетом. Інколи навіть надмірно сентиментальним поетом…

Але в його задумі поетичність мала служити лише зав’язкою твору. А далі в розмові двох філософів мали бути розгорнуті дискусійно два різних погляди на сенс людського життя, на обов’язок і свободу, правду і брехню…

Матеріал у нього був достатньо вдало закомпонованим, але сам по собі хрестоматійний виклад видався йому надто сухим…..

Щось би на зразок Декамерона — тільки не в легковажному, а дуже серйозному ключі… перегук думок, притч… прив’язка до ситуації, яка змушує обидвох достатньо багато часу провести разом і скоротати його у філософській дискусії…

А може, це буде Джамі? Прославлений поет і філософ, думки якого трактувалися ученими мужами… Джамі в образі звичайного подорожнього стрічається з книжним проповідником його ідей… це цікаво!

Незрозумілий різкий звук вивів його із задуми. Він не одразу зрозумів, що це був регіт. Такий регіт, від якого, напевно, могла б зійти снігова лавина, якби не була середина літа.

Постать старого була закутана туманом — він стояв на виході з печери і вигукував якісь незрозумілі фрази, які переривалися гучним сміхом.

Дмитро підхопився на ноги і притиснувся до стіни. Він підозрівав, що цей старий божевільний. Та ще й навіжений!

— Ти… ти так пожартувала собі зі старим Юром! Ха-ха-ха! — він аж ногами притупував, щоби стримати свій регіт, а білі клуби туману ходили довкола нього, як вівці…

Вгамувавши напад сміху, старий виплив із білих пелен і присів біля переляканого Дмитра, що все ще стояв під стіною, притискаючи до грудей стоси паперу.

— Шельма є шельма, — вже спокійним тоном сказав старий і ще раз пирснув сміхом.

— Це ви про кого? — Дмитро намагався бути спокійним.

— Та про долю свою — про кого ще? — дід теж заспокоївся і хитрувато поглянув на Дмитра.

Той відклав убік папери.

— Не відкладай роботи, я тобі не буду заважати! А смішно мені з себе, бо я вже роками ні з ким не балакав, а тут щебечу до тебе, як дівка!

То як починається твій роман?

— Та я от власне думаю над початком. Це так важливо — знайти добру зав’язку… все має бути несподівано…

— Випадково… — підказав дід, і в очах його знову зблиснув сміх.

— Ну звичайно — краще випадково… тільки ще не визначився у героях… можна було би взяти суфійських містиків, — одні з них блукали по світу як жебраки, а інші були правителями міст, визначними людьми…

— І ті, що стали жебраками, були вільними мудрецями, а правителі — книжниками…

— Ну, знаєте, — Дмитро на мить забув, що перед ним — неосвічений пастух, і почав аргументувати свою думку як перед рівноцінним опонентом. — Мірило свободи — в самій людині. Важливо не те, чим вона володіє, а те, від чого вона залежна чи не залежна!

— Кому належить ця думка? Ти взяв її зі свого записника? — дід аж палець вгору підняв, аби зупинити Дмитра.

— Та ні, це думка не нова, — але… але я зараз подумав, що коли протиставлю позиції царя і жебрака — то суфії не підходять.