Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

В череві дерева

Я вхопився за роботу. Добре, що гуртик кудлатих ялиць ріс зовсім поруч. І скоро над входом у дупло навис щільний дашок. Тоді я кинувся збирати хмиз. Коли цубрив п'яту в'язанку, у плечі вдарили перші краплі. Холодні й тверді, як градини. Тріщання дощу об листя заглушило гримоти. Наче справді урвалася хмара, ціле небо. До криївки добіг я весь мокрий. Зате моє сухе паліччя жадібно облизували язички вогню. В лице війнуло теплим димом обжиту. Коли він устиг повернутися, що я не почув, і запалити багаття? Ще й колода з'явилася для сидіння. Старий підпалив жмут папороті і обніс ним вийму. Смолоскип пострілював іскрами, гірчаво димів.

— Ведмежий дух вижене, — пояснив дід.

Лише тепер я помітив на підсвічених стінах дупла зваляну шерсть. Пломінець хапався її, і шерсть синювато спалахувала.

— Це ведмежий барліг? — зойкнув я.

— А чий же ще?!

— Як же ви вгадали, що він тут?

— Ну як… Ведмідь чує мене, я чую його. Себто покинуте його житловище. Нюхом почув, а очі потвердили. Ведмеді люблять опоряджати собі лігва під старими тополями. М'яко і тепло. Поскрипує стовбур, заколисує, солодить сон. Сеї ночі й ти скусиш, як то спати в череві дерева. Але перед тим належиться скусити щось зубами. Хаща нам пожертвувала мнясце, — кивнув на землю.

На папороті розпластано лежав заєць і дивився на мене здивованим мертвим оком. На хутрі не було ні краплини крові. Правда, тушку перехоплювало сильце з лика.

— Як ви добули його? — вирвалося в мене.

— Та просто. Якби ти був рибарем, то знав би, що перед дощем найлегше здурити рибу. Так само із звірами. Від грому декотрих ледве не параліч хапає. Тоді їх можна взяти майже голіруч… Я напав слід за свіжими бобальками. Дійшов до його нори і приладив на виході ловинку. А виманити зайчука — не штука, як знаєш чим… Сю вечерю ми з тобою заслужили.

Може й так, думав я, але що він буде робити з дичиною, коли навіть ножа не має. Та старий, схоже, нічим не журився. Підв'язав сіряка за дві ноги до жердини. Тоді видобув із капелюха товсту, як шевська дратва, голку. Дряпнув нею довкола лапок, потім уздовж до животика. Під його вправними пальцями оголилася ніжна рожева плоть. Далі продовжував без голки. Я незчувся, як шкура була здерта. Гостряком кістки надрізав шию і зламав карк, голову відкинув убік — «муравлям, щоб нас не їли». А шкуру на розсішці підвісив під дашком. Тоді зробив на тушці розрізи і наповнив їх травами, що пахли часником і кропом. З кишені дістав пригорщу сріблястого лишайника, потовк на колоді і став обмащувати ним тушку.

— Се моховиння, — пояснив, — тягне собі з каменя сіль. Посічене, пускає зелену ропу. Так м'ясо на смак не буде прісним.

Дичину він прохромив рожном, а кінці його запхав у вузлики ликових ужовок, які перекинув через жердини даху. Притлумив відкрите полум'я. Тоді тією ж кісткою обшкрябав кореневища просвирника і загріб їх у жар.

— А ось і днешній наш хліб.

Я захоплено стежив за його зграбними, вивіреними рухами, втрачаючи відчуття реальності. Ніби це відбувалося не зі мною. То була не стільки робота, як звичний ритуал, молитва рук. Я не міг відірвати очей. І не міг, щоб не запитати його:

— Хто вас цьому навчив, Кукумир?

— Ні, самотугом дійшов до всього, коли мусів звікувати свою молодість у хащах. Попервах гадав, що пропаду, сам, як перст. А потім обвикся і врозумів, що я не сам — із Лісом і його насельниками. І то, може, й ліпша компанія, ніж люди. Добріша, чесніша. Я їм відкрився, вони мені…

Зокола періщив дощ. Тугі, як праники, цівки товкли гілляччя, лупили по віялах папороті, по торішньому листі. Дим із ватри неохоче витягувався з-під ялинової покрівлі на мокре. Жар від багаття прогрів наше дупло, підсушив одяг. Ми сиділи без сорочок, вбираючи шкірою благодатну, аж ворухку, теплінь. Старий мав жилаве і досить ще збите тіло. Зате немилосердно понівечене рубцями, шрамами від опіків, віспинами затягнутих колотих ран. Слідами злобного чи то тваринного, чи то людського світу. А може, й одного, й другого. Тіло мисливця, воїна, борця. Це ніяк не асоціювалося з його приязною, безмежно мирною натурою. І я, здивований і зворушений побаченим, несподівано запитав його:

— Хто ви?

Його не здивувало моє запитання. Він узагалі рідко дивувався. Замислившись на хвильку, відповів:

— Я зачарований бродник світу. Світован.

Десь я вже чув, що його так називали. Тому перепитав:

— А що означає Світован?

— Той, що перейшов світ. І далі йде.

— І куди веде ваша дорога?

— Я в дорозі до самого себе.

— А в чому ваша зачарованість?

— У смуткові за недосяжним.

Я дивився на вогонь і розчовпував сказане. Наче язики полум'я могли договорити мені те, що залишилося прихованим у тих дивних словах. Паличкою він вигріб із приску спечене коріння алтея і поклав на дірчасту серветку папороті. Відломив заячу ногу й простягнув мені. З полотняного мішка наскубав різної зелені. І я накинувся на їжу. Поки він раз куснув, я — тричі. Такої смачної печені мені ще не доводилося їсти. М'ясо було ніжне й пахуче. Мабуть, від лісових приправ, якими він натер дичину. А коренеплід смаком був схожий на печений каштан.

Буря перевалила за гори. В заростях шемрав густий дощ, скапував із ялинової стріхи крупними опаловими намистинами. Ситість і внутрішнє тепло принесли вмиротворення. Я подумав, що дві години тому ще не знав, де ми будемо спати і що їсти… Втім, спати не хотілося. Шкода було втрачати ці магічні, урочі, як сказав би він, години єднання з нічним Лісом. Приналежності до нього. Дорогою ми не встигли набрати води, бо «черпати з криниці не гідно після заходу сонця». Старий скрутив лопушину і запхав її під дашок — у дерев'яну коновочку зацямкотіла дощовиця.

— А ти? — обернувся до мене.

— Що я?

— За кого маєш себе ти?

Не запитав «хто ти є?», а — «за кого себе маєш?» Мабуть, це далеко не одне й те ж: бути кимось і здаватися кимось. І я без найменшого затаєння розповів йому все про себе. Відкрився, як нікому доти. Здавалося, мою розповідь слухав не тільки цей дід із приплющеними повіками, але й нахилена, обважніла під дощем крушина, і заяча голова в траві зі сльозавими, сумними очима. Я завершив розповідь і влегшено зітхнув. Потім ми мовчали.