Мирослав Іванович Дочинець - Світован. Штудії під небесним шатром

«Набираючи луг», він попасом розповідав мені про зілля. Пам'ятається, під дубником вільгі прилуки всуціль зажовтив бородавник, або чистотіл по-книжному. Його ще називають ластівчиною травою, бо проростає, коли ластівки прилітають. А з їх відльотом і сам відходить. Тут, на мокрих глинищах, він ріс густо й гінко — аж під груди нам.

— Се перший лік при раптовий болях, лихоманці, при ломоті кісток, — пояснював старий. — Наглу кров спиняє, чистить нариви і струпи, помічний навіть при сухотах шкіри. Жують його, коли зуби болять, і зводять ним каламуть з очей, більма. Змиває з зіниць хмурність, очищає носові продихи і мозок… Не смійся, так воно і є. В мозку нашому назбирується «зла вода», її треба стягнути. Тут ластівчина трава й нагодиться. Справним віником вимете з утроби слиз, надмір жовчі та інший непотріб… У правіки як людність угадувала гойне зілля? Жовтів чоловік лицем — давали йому бородавник із жовтими квітками. І помагало. Закололо в боці — бери колючий будяк. Нудить печінка — запарюй печінницю. Її лист акурат такої форми, як печінка. А чистотіл направду звільняє тіло від усякої нечистоти, як нутряної, так і зримої. «Священний вогонь» (рожисте запалення) на тілі — і той гасить. А дехто його ще називає «прозорником». За те, що гострить очі.

— Ви теж читаєте без окулярів…

— Нащо мені носити скла на носі, коли в мене завжди під сволоком вербена, рута, ружа і ся непоказна з виду ластівчина травиця. Правда, не така вже й блага вона, сочиться гірким, палючим трутом. Навіть коза її обминає. На ліки беруть саму дрібку, щоб у сіль додати. А частіше мішають із вином, з риб'ячою оливою, козлячим лоєм, попелом із часнику, яєчним білком чи жабиною ікрою…

Коли сонце вбилося в силу, ми сховалися під букові шатра. Увійшли в зарості ясно-пурпурних квітів, що сильно, привабно пахнули. В неперервному гудінні висли над ними дикі бджоли. Високі стебла з кучерявими медовими голівками обважніло відмахувалися від них.

— Божі батіжки, — сказав старий.

— Що? — не зрозумів я.

— Так їх іменують. Або ще баранячими язичками, чи бук-травою. Якщо пити сю траву з рутою, то вчуєш, як від очних яблук відходить лиха кров і в голові ясніє. І биття серця вирівнюється. В нирках вона дробить камінь і виганяє пісок. Для сього добре її заживати зі старим вином і перцем. А щоб прибрати з легень мокротиння і кіптяву, бук-траву січуть із редькою і капустою і запарюють на медовому квасі. Якщо хтось упаде з висоти, заб'є нутрощі чи дістане забої, тоді її варять у пиві з цикорієм, припутником і тисячолисником. Одним словом, божий батіжок виганяє з нутра всяке стиснення. Запарений із сіллю, затягує переломи, тріщини черепа. Боїться його химородна нечисть, навіть гаддя обминає, а миші казяться. Зате людську натуру, навпаки, — впокорює і згладжує. Прадавня трава, стара, як світ, як сі буки сиві, що стережуть приземну тайну… Ну от, і моя душа причастилася її кротості. — Тильним боком долоні, щоб не дряпати мозолем, дід погладив ніжно-пахучі колоски цвіту. Я помітив, що гранчасті волохаті батіжки стебел, похитуючись, не відганяють бджіл, а, навпаки, — ніби подаються їм назустріч.

— Зривай ті, з яких злетіла комаха, — радив старий. — Раз далися пчолі, значить готові і в наші руки.

Запахущі снопи ми ув'язали за плечима і вийшли на дике поле. І в порослих шанцях під жаб'яче голосіння копали просвирник. Ріс він ріденькими групками, височезний, з оксамитовою опушеністю і сором'язливими квітками, схожими на мальви. «Агов, красні жінчовки!» — голосно привітав їх мій супутник. Мені він надламав якусь рогачку, а сам підкопував уламком кістки. Коли я натякнув, що з лопаткою чи ножем робота пішла б скоріше, коротко пояснив: «Корінь не гідно ранити ножем».

В його оповіді алтей-просвирник проростав наче з казки. В давнину це була перша солдатська допомога. Рани й опіки заживляють маззю з кореня алтею, воску, качиного жиру і ромашки. Ним виганяють отрути, змазують місця укусів. При цьому треба пити молоко смирної корови. З гусячим жиром алтей заспокоює біль у суглобах, запалених нервах і розтягнених м'язах. Дуже помічні грудні чаї з нього при кашлі, бронхіті і пневмонії. Просвирник є головним складником знаменитого «ренського вина», яким чистять від слизу шлунок, печінку й селезінку. Втім, він пом'якшує, гасить запальні прояви в будь-яких органах. Де треба, сушить, чи навпаки, — обволочує гойною змазкою, зв'язує розриви. Відвар на молоці п'ють при сухотах, настоянками лікують виразку шлунка і хвороби шкіри.

— У свою хащову бутність, — зізнався старий, — я мачулив його цупкі стебла на волокна. Дуже добрі мотузки виходили. А ти ниньки спробуєш його корінь на зуб. Час про вечерю подумати. І про сухе стійло. Чуєш, як жаби навісніють? За годину урветься небо.

Зізнатися, я давно чекав цього. Від ранку ми нічого, крім суниць, не їли. А про вороття додому через три-чотири гори не могло бути й мови. Ми забралися в саму глушину Пузняківських лісів. Хтозна-скільки було звідси до села, про яке я чув колись приповідку: «Махнув рукою, як Бог на Пузняківці». Непокоїло інше: в наплічнику старого я не бачив ані крихти їстівного. Лише «луг». І я не стримався:

— Про яку вечерю ви кажете?

— Май терпіння. На кожну діру знайдеться свій гвізд.

І тоді вчувся тривожний гуркіт. Перевал нагло затягувало темною, свинцевою завісою. Розпарений обшар завихорився свіжими струменями вітру. Він і нас підхопив і поніс до принишклого, притемненого лісу. Я не встигав за старим. Його ціпок, як і ноги, ледве торкався землі. Його вицвіла фіолетова сорочка, як вітрило, злітала над папоротями й буреломами. Він петляв, прислухався, принюхувався до чогось. Зупинився й кинув мені через плече:

— Є місця, в яких можна ввійти в землю. Та се не та хаща. Тут треба спадати на инше… Гадаю, он та тополя…

І ми рушили до товстезного дерева, що здаля бовваніло в рідколіссі. За кілька кроків мій поводир на ходу скинув рюкзак. Ми обійшли стовбур, і я побачив при землі величезне дупло. Ціла ямища в корені дерева.

— От і маємо на ніч придомок, — втішно мовив дід. — Ачей вуйко Мішо не розсердиться.

Я не розумів, про що він говорить. Був спантеличений і несподіваною знахідкою, і білими блискавицями, що сіклися в кронах дерев. Тим часом старий притягнув кілька товстих жердин, упер їх кінцями в тополю, а прикоренки укріпив на землі камінням. І наказав мені:

— Ламай ялинові лапи і складай дашком на сі кроквиці. Буде захист для