Дмитро Терко - Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко

Басс (відлюдник Карабас)

У призначений час Йєнс і Аля дісталися до офісу Мара. Зайшли і відразу завмерли на місці. Очунявши, Аля з радісним зойком кинулася до четвертого в їхній новій компанії. Підбігши до нього, вона охопила огрядного, покритого татуюванням, чоловіка за шию і міцно притулилася щокою до його обличчя. Це був сам Басс. Він глянув на неї, приобняв за талію і мовив по-батьківськи: "Розквітла лілея. Радий бачити!"

        Йєнс тільки кивнув "Четвертому" – йому добре запам'яталася давня зустріч з Бассом у сквері. Тоді той підійшов до нього і, показуючи своїм складеним батогом в бік Алі, тихо крізь зуби мовив: "Скривдиш її – зроблю куцим посміховиськом. Зрозумів?"

        Кажуть: "Лев спить, та не спить його нюх". Це повною мірою стосувалося Басса - всмокталося в його кров від дня явлення на світ. А ще – він ніколи не кидав своєї здобичі. Народжений ву сім'ї спадкових ловців левів, він уже в юному віці став левом серед мисливців на цих хижаків. Африканські "царі" інстинктивно відчували в ньому незвичну перевагу так, як її відчувають місцеві чорношкірі вожді при зустрічі з білою людиною, вбраною у незвичний для них одяг. Але секрет цієї особливості крився в одній простій, але важкодоступній речі. Він був клановою таємницею, в яку повіряли наймолодшого юнака в сім'ї після першого випробування на полюванні. Так свого часу і Басса дід долучив до нього: "Щуку ловлять на живця, а лева – на левицю. На молодшу, ще незайману, незнайому і тому цікаву й ласу" – повідав йому тайну дід.

Ловили левів, постачали циркам. В зрілому віці Басс кинув мисливство і став дресирувальником. "Panthera leo leo" – полюбляв він наспівувати у хорошому настрої, коли під шквал овацій публіки, високо піднявши свій знаменитий батіг-семихвістку, робив коло почесті - з'являючись на цирковому манежі або полишаючи його після виступу. Цей дресирувальник ніколи не вклонявся, не робив реверансів, як інші циркові актори: хіба буде вклонятися комусь той, кому вкоряються самі царі звірів?

Один знаний письменник шаржував цього сміливця, посилаючись на те, що ніби той лупцює нещасних ляльок. Це була безпардонна брехня і подвійне перебільшення, яке заради справедливості, варте спростування.

Так, дійсно, пропрацювавши півтора десятка років на арені і розбагатівши, Басс придбав перший поверх прибуткового будинку по вулиці Великій Васильківській, 45 - на розі з вулицею Маріїнсько-Благовіщенською[1] (до того – Жандармська). Тут він відкрив "Перший ляльковий театр". В той час в Європі знову почався бум на вистави маріонеток. Але творче кредо власника і одноосібного директора новоствореного театру йшло врозріз усталеної європейській традиції. Він вважав, що зі сцени не можна пропагувати мистецтво маріонеток – мистецтво маніпуляції. Це наче казати дітям: "Дивіться, як гарно виходить, коли вас "тягають за ниточки". Ляльками мають керувати ляльководи. Адже в його театрі це, безумовно, будуть актори – аніматори і оператори. То хто ж дозволить лупцювати акторів?! От вам і перше. Друге: батіг для Басса - те ж саме, що і чотки - для заспокоєння, стек для офіцера, жезл для маршала.

Дійсно, до акторів ставився вимогливо: на роботі бути тверезими, не палити в театрі, під час репетицій і вистав - слідувати сценарію.

 Та й "про левицю" не забув. Творчо адаптував дідову "настанову про левицю". Фігурально, звісно. Роль "левиці" було відведено … Віні. Ця мілашка, якій досвідчений ляльковод міг надати образ строгої наставниці або турботливої  хазяйки дому, стала улюбленицею  колективу театру і глядачів. В театрі Віною ніхто не накривав чайника. Навпаки – слідкували за тим, щоб її ніколи не клали на полку, не підвішували, а завжди саджали на персональні високо підняті п'яльця. На них Вініни ніжки в кружних шовкових панчохах могли вільно теліпатися над підлогою, не забруднюючи білосніжні банти на її гостроносих голубих башмаках. Бути її аніматором вважалося за честь. А дівчат міста на цілий рік після відкриття театру захопила мода одягатися "під Віну". Басу цей імідж провідної ляльки імпонував.

Не зайвим буде нагадати про ще один міф, який свого часу супроводжував театр. Конспірологічна історія про пригоди так званого "Буратіно" – дерев'яної ляльки, яка не потребувала оператора, бо сама була - "хоч куди козак!" Бас вважав зневагою до всього людського робити культ з чурбанів і дерев'янок. Такі "герої" потрібні лише авторитарним режимам, а не просвітницькому середовищу стародавнього міста. Тому, коли молодша дочка губернатора запитала його, чому не ставлять п'єсу про "Золотий ключик", він тільки мовчки погладив її по голівці. А наступного тижня надіслав для неї незвичайний подарунок. Це була висічена з картону розкладка - фрагмент комори Папи Карло з намальованим каміном і сидячими біля нього: Буратіно із одним заклеєним  вухом, Папою Карло і Джузеппе, який тримав на руках пацюка Шушару. Шушара була вбрана в голубенький чепчик і в своїй великій пащі затиснула золотий ключ з вухом Буратіно. Над усім був напис "Мрії збуваються!"

Розповідають, що коли "експозицію" в присутності усієї дворянської родини розгорнули на повну, губернаторша грохнулася зі стільця на підлогу, голова сім'ї сидів півгодини заціпенівши, а мала вибігла з істеричним криком і після цього тиждень не розмовляла. Старший син, гренадер, вихопив шаблю і порубав витвір тодішньої поліграфії, а малий - забрав фрагмент із пацюком і, кажуть, досі тримає його над своїм ліжком.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍