Дмитро Терко - Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко

Зілліо із Базеля

Так почалося казкове життя Зілліо. Перед тим як вжалити мене, туго перев'язали хвіст: Мар сказав, що це чоловіча окраса і її позбавлятися неможна. Я заснув, а коли прокинувся від холоду, довго не міг второпати: де вся моя шерстка? Тільки вуса та хвіст і лишилися. Задні лапи видовжились, подушечки збільшились. Коротше, став таким собі чоловічком-чайником. Мар після сніданку саджав мене перед телевізором, і  я заочно навчався. Та потім трапилась біда. Одна з "послушниць" Мара виявилася дочкою міністра. І захворіла бідняжечка: розпухла, наче футбольний м'яч проковтнула. Дурня, звісно: як він туди влізти міг?! Але Мара звинуватили в поганому догляді за студентками. Потім ще гірше: завітав до інституту той іноземець, що його Мар собою підмінив. Почали копати, і все: виставили Мара. Добре хоч міністр, не бажаючи широкого розголосу, зам'яв справу.

Так я почав сам заробляти на життя. Спершу влаштувався білетером до кінотеатру. Був такий зверху Прорізної. Там хоч можна було відсипатись під час сеансів. А ніч – то вже моя стихія. На розі – ресторан з чудовою кухнею. Заходив, допомагав розвантажувати продукти, випроваджував "буйних", допомагав "ослаблим". Мав копійчину. Але шукав дійсно вартої справи. Якось Ясонович, метрдотель, замовив за мене слівце директору того кіно і призначили мене касиром. Підпустили котика до смальця! Бувало, в кінці зміни висунеш ящика, зачерпнеш пригоршню монет, потім пропускаєш їх через напів стислий кулачок в металеву касу… Яка мелодія!

Думав я, думав, як би це і для себе "купонів настригти", да так, щоб все було шито-крито. І надумав. Випадок допоміг. От цей випадок! Я б їм, щасливим випадкам, алею слави відкрив. Чому її досі немає? Дивно. Так от, виводив якось вночі з ресторану до таксі одну баришню під гарним шафе. Вона щось лепетала, на щось жалілася, і тут я зачув знайоме: так вона ж теж касир, тільки клубний, в Домі офіцерів. Що, питаю, вас так  колего дойняло? А вона:

- Я дуже люблю кіно, цікавлюсь всіма новинками, колекціоную афіші. Будку ними оклеїла, гарненьку кунст-камеру з неї зробила б. Та в ній через стоси пачок старих списаних білетних книжок немає чим дихати. А директорка не дозволяє їх віднести на смітник, бо це – макулатура, за неї треба виручити гроші.

- А яка там вага, питаю.

- Не знаю, не зважувала. Навіщо це мені?

- Хочете, я допоможу вам – куплю макулатуру?

У бідолаги ноги підкосило, ледь не впала (як мало жінці треба для щастя). Так, так, каже, згодна. І я узяв її телефон.

Через день все влаштувалось. На вскидку там було під сорок кіло. Я виплатив їй 80 копійок (по 2 коп. за кіло – такі в ті часи були розцінки) і став власником білетних книжок. Це якщо казати по-скромному. А в реальності – власником кінопрокату! Відтепер я 15% білетної виручки клав до своєї кишені, продаючи на цю суму непідзвітні папери. Минув рік, і я мав вже невеличкий капіталець. Саме в цю пору почалась "наперсткова" кампанія. Я закрив одну справу і відкрив іншу в сквері на Прорізній. Там одного теплого дня й завів знайомство з "діловою" малою – Алісою. Вона почала поставляти мені "клієнтів", і справа набула обертів. Між іншим, була одна іміджева "фішка", яку я цілковито ставлю собі в заслугу: я "низував" у підніжжя кого, ви думаєте? – пам'ятника королю вулиці – Паніковському. Символічно, правда.

Вже повіяло осінню, і треба було починати шукати нове місце працевлаштування. Та ось, наприкінці серпня, ще здаля угледів знайому фігуру. Це Мар, що виходив з місцевого відділення ВА-банку. Я одразу підхопився і до нього. Старий здав, але ще тримався на ногах, спираючись крок за кроком на легендарну тростину. Він був радий мені. Потріпав, як колись, за холку, обмацав плечі. Спитав, чим займаюсь. Я розповів про всі свої перепитії. Тоді Мар запропонував підробіток агентом в його "піраміді". Це було хоч щось. А там – знову весна, літо … Я погодився. Ми неспішно йшли повз драмтеатр, парк Тараса Шевченка в напрямку скверу вулиці Антоновича, і я розповів йому про Алю, її здібності і яскраву зовнішність. Мар погодився на зустріч з ранку наступного четверга у нього на Солом'янській.

Так ми зійшлися у трьох. Та як з'ясувалося потім, на нас чекав і дехто четвертий…

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍