Дмитро Терко - Альтернативні пригоди Буратіно, Дмитро Терко

Мар ("де Мар") і Йєнс ("Зілліо")

"Дівчину з села вивести можна. Село з дівчини – нізащо". Вибачте за натяк на сексизм. А як щодо хлопців? - "Місто його прийняло, але він торгує словами, як колись у селі картоплею на базарі". – Школа професора Мара.

Професор

Його улюблена приказка звучала як справжня настанова: "Котику", казав він, тримаючи мене на руках, наче дитинку, - "Не має значення, на кого ти схожий, важливо – ким ти представишся!" Не треба далеко шукати. Подивись на мене. Кого ти бачиш?" – І Зілліо, дивлячись не моргаючи в очі своєму володарю, наче перепитував: як це кого? – Тебе, годувальнику!" – Ти бачиш імпозантного чоловіка в розквіті сил, знаного у престижних колах і бажаного жінками.

- "До чого тут жінки?" – не міг второпати вихованець, - "він же працює з ранку і до наступного світанку. Вранці – на болота за цими огидними чорними змієголовцями. Вдень – лекції. У вечорі, як сам каже – факультатив: приходять студентки виконувати "домку". Хазяїн їм спуску не дає. Називає їх "послушницями". Вимогливий: я ж чую, вони плачуть, "квокчать" і зойкають в його кабінеті з ночі до світанку. Потім все знову по колу. Коли спить, трудоголік мій?"

- Ти що, заснув, Зіл? – розбурхуючи свій улюблений "пуфик", запитав Мар. Чуєш мене? А ким я був, здогадуєшся?

– Ще гірше за тебе. Ну, ну не ображайся. Це ж фігура слова. Я був ніким. І звати мене було ні як. Та одного разу мене на вулиці підібрали кіношники для "масовки". Їм потрібен був рослий чоловік, схожий на президента Лінкольна. Чув про такого? – Ні, звідки ж. Я мав очолювати похоронну процесію: йти попереду катафалку, граючись якоюсь тростиною з кришталевим набалдашником. Одягли в чорну трійку: брюки, чорно-біла в смужку жилетка, чорний довгополий кліф. На додачу – штиблети і циліндр. Костюмерка, як глянула опісля, то почала шалено хреститися – подумала, що покійник за Мавзолею вийшов.

Пройшли чиним кроком вперед-назад. Потім перерва на каву. І я в чому був, дав дьору. Біжу, дивлюсь – дірка в заборі. Я у неї. А там – парк і медичний інститут. Ступаю собі по доріжці, а на зустріч якась заклопотана жіночка зі стосом документів поспішає. Зупинилась біля мене й каже, що нараду перенесли до анатомічного театру і нам треба туди, бо чекають на якогось іноземця, відомого герудолога. Так я і став Людиною. Тобі ж, киця моя, сам допоможу. Зараз викличу Силестру. Вона тобі поставить укольчика, і все зміниться, як у казці.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍