Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Просвіт

Віктор сидів на краю ліжка, схилившись трохи вперед, лікті спиралися на коліна, погляд застиг десь у темряві за вікном. Ніч сповзала на барнхаус тихо, обіймаючи великі вікна відбиттями мерехтливих ламп усередині. Стіни зі шліфованої фанери дихали теплом, а з дерев’яного плафона на стелі падало м’яке світло кольору меду.

Позаду скрипнули двері душової. Легкий туман пари ще тримався в повітрі, коли Белла ступила до кімнати.

На ній не було нічого.

Волога шкіра блищала, як свіже яблуко, а краплі води стікали з ключиць, торкалися грудей і губилися нижче. Вона відкинула мокре волосся назад — повільно, майже хижо — і ступила ще один крок, важко і впевнено, як левиця, що несе за собою ніч.

— Ти мені щось винен, — сказала вона, не підвищуючи голосу. Її нога торкнулася Вікторового паху — без тиску, радше як знак.

Віктор не одразу підвів голову. Він просто вдихнув глибше, немовби повітря раптом стало густішим.

— І що саме? — мовив він тихо.

— Задоволення, — відказала вона, усміхнувшись боком.

Він нарешті глянув на неї. Очі темні, зі слідами тривоги минулого дня, але в них уже народжувалося інше — бажання, прийняття, потреба.

Вона опустилась на його коліна, обіймаючи плечима, щокою торкнувшись його скроні. Її пальці ковзнули по його грудях — не як запрошення, а як вимога. Її губи знайшли його вуста, і поцілунок був глибоким — повільним, важким, із терпким післясмаком м’яти й вина, що вони пили за вечерею.

 

Світ за стінами розчинився. Лишилися лише вони — серед тепла, дерева, тиші, що нависала як ковдра. І ніч, яка була не темною, а м’якою — як шкіра коханки.

 

Після того, як тіло і серце нарешті знайшли коротку тишу, Белла лежала, напівусміхаючись, притулившись спиною до Віктора. Її голова зручно вляглася на його плече, пульс ще не встиг заспокоїтися, але думки — вже були десь попереду. Над ними нависала ніч, тиха і жива, мовчазний свідок.

— Ти думаєш, вона витримає це все? — запитала вона раптом. Її голос був глухий, наче йшов крізь кілька шарів внутрішнього сумніву.

— Гражина? — перепитав Віктор, ніби щоб виграти кілька секунд. Потім кивнув сам до себе. — Вона сильна. Більше, ніж здається навіть їй самій. Але…

— Але це не питання сили, — обірвала вона. — Це щось… інше. Те, що відбувається, ламає не кістки. Ламає основу, на якій стоїш. Віру. Пам'ять. Власне відчуття себе.

Віктор мовчав. Лише його рука повільно ковзнула по її руці, якби намагаючись знайти в цьому жесті відповідь або заспокоєння.

— Вона змінилась, Вітю. Відтоді, як нас повернула Ліліт. Вона інша, і ти це знаєш.

— Так, — визнав він. — Але вона жива. І досі з нами. Це значить, що вона бореться.

— А скільки ще зможе? — прошепотіла Белла.

Віктор на хвилину заплющив очі. Потім повільно зітхнув.

— Стільки, скільки буде потрібно. Але ми мусимо бути поруч. Не просто як спостерігачі. Як... ті, хто тримає мотузку, поки вона занурюється в темряву. Бо коли вона захоче виринути — ця мотузка має бути натягнута.

Белла мовчала, дивлячись у темне дерево стелі. Вітер за вікном пройшовся по даху. Можливо, якраз у цю мить Гражина сиділа в кухні, або не спала в сусідньому будинку. Можливо, знову бачила сни, що не належали їй.

— Вона не повинна бути сама, — сказала Белла. — Жодної ночі.

— І не буде, — м’яко відповів Віктор. — Поки ми поруч.

Тиша знову заповнила кімнату. Але цього разу вона була іншою. Не гнітючою — наповненою мовчазною обіцянкою. За вікном ніч продовжувалась. І вже в ній билася пульсом надія.

 

                                                           ---------------------------

Дощова серпанкова ранкова тиша огортала карпатське подвір’я, де все ще трималася прохолода ночі. Між барнхаусом і трикутним, ніби врослим у землю, будиночком А-фрейм, що стояв поряд, розлягалося вологе повітря, пахнуче лісом.

Гражина щойно вийшла з дому — в теплій светровій кофті, з кухлем міцної кави в руках. Її волосся, розкуйовджене, ще тримало слід сну. Вона спостерігала, як повільно, не поспішаючи, підіймається по під'їзній доріжці темно-зелений мінівен.

Машина спинилася біля брами. З водійських дверцят вийшла дівчина — широка в плечах, із короткою зачіскою. В її рухах відчувалась вивірена впевненість: кожен крок — цільовий, кожен жест — прямий. Вона мала вигляд не просто кур’єра, а посланця.

 — Гражина? — промовила вона, не підіймаючи голосу, але так, що здавалося, її чують навіть дерева на пагорбі.

— Так. Ви від Юліана? — відповіла Гражина, зробивши ковток кави.

Дівчина кивнула й витягнула з сумки плаский конверт, перев’язаний червоною ниткою, а за ним — загорнутий у темну тканину предмет, що одразу викликав у Гражини дивне відчуття: ніби повітря навколо нього на мить затрималося.

— Це від професора, — коротко пояснила дівчина. — Юліан просив передати особисто. І тільки вам.

— Розумію.

Гражина взяла речі з обережністю — не тому, що боялася, а тому, що щось у тканині, яка приховувала  коробку архіфакт, здавалося теплим, наче дихало.

— Вам не потрібно чекати? — спитала вона.

— Ні. Моє завдання виконано, — відповіла дівчина й рушила назад до авто. Її погляд на прощання ковзнув по очах Гражини — не як допитливий, а як той, що розуміє більше, ніж каже.

За хвилину мотор знову заревів, і мінівен повільно зник за поворотом гірської дороги.

Гражина стояла ще мить, прислухаючись до важкого пульсу артефакту в своїх руках. Потім повільно рушила до будиночка, зачиняючи за собою двері. Вогкий ранок починав перетікати в новий день — а з ним наближався й новий етап їхнього розслідування.

На вулиці — червневий ранок, теплий і вогкий, земля ще зберігає тінь нічного холоду, але повітря вже наповнене важким запахом трави, що парує під сонцем. Вітерець колише гілки над А-фреймом, і пташки співають так, ніби нічого страшного в світі не існує.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍