Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Не як текст, не як знання — як есенція, як моє «я», здерте з мене, мов шкіра.

Його очі блищали, мов скло в пожежі.

— І весь час вона мовчала. Вона не говорила. Вона лише дивилась мені в душу — і усміхалась. Як… як стародавній камінь, що бачив падіння богів і знає, що настане нова ніч.

Він замовк. Лише дихання — важке, гаряче, з присмаком золи.

— Коли я отямився, мене вже витягли зі склепу. Я був лисий, голий і ніби спустошений. Мене не впізнавали. А я… я вже ніколи не був таким, як раніше. Вона лишила в мені порожнечу. І я досі чую її вночі. І досі пам’ятаю… жар її шрамів.

Ченець сидів мовчки, здавалося, виснажений власною сповіддю. Тиша тремтіла між ними, мов тонка павутина над проваллям. І тоді Нік, трохи приглушеним, але чітким голосом, заговорив:

— Це… дивно. Бо я вже чув про подібне. Бачив... майже щось подібне. У Єгипті.

Він зиркнув на чернця, і той кивнув, дозволяючи говорити далі.

— Ми були біля старих руїн, біля Сакарра. Вона —  напарниця Ганна, дослідниця, блискуча, обережна. Міркую, вона знала, що шукає. Та ще більше — хто може спостерігати за нею. Того дня було пекельно спекотно. Піски навколо світилися, як розпечене скло. І ми спустилися в розколину, де колись була гробниця… чи щось старше.

— Я стояв осторонь.... А вона… зникла. Просто зникла... Без сліду.

Ченець насторожено нахилився.

— Думаєш, втекла?

— Ні, — похитав головою Нік. — Я бачив щось, а від Ганни лишився тільки термічний слід, так мовити .

Його голос став глухим, обпалений спогадом:

— Спочатку я подумав, що це міраж — жарке марево над піском. Але воно було всередині тіні. У серці темряви. Щось, що... ніби дихало. Вийшло з глибини і обняло її. Тіло її вигнулось — мов лялька в руках дитини. І тоді воно поглинуло її. Пісок під ногами почорнів. Я кинувся до місця — та все, що знайшов — це половину її хустки. Обвуглену. Як після виверження лави.

Нік подивився в очі ченцеві.

— Те, що ти бачив… воно схоже. Ця істота — вона бере не тільки тіло, вона бере знання, ідентичність, досвід. Якось… всмоктує людину в себе, лишаючи тільки сірку і мовчання. Вона не вбиває, як звір. Вона вбиває, як книга, що тебе читає, поки ти ще живий.

Ченець повільно перехрестився.

— Тоді, брате, ми обидва торкнулися одного й того ж. Але тільки краєм. Бо якщо вона повертається… то вона вже голодна. І знає наші імена.