Йо Томас - Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас

Гражина сидить за грубим дерев’яним столом біля панорамного вікна. Кавовий кухоль стоїть осторонь, давно вже холодний. Перед нею — конверт, перев’язаний червоною ниткою, і коробка у чорній тканині. В кімнаті панує тиша, така щільна, що чутно, як кров шумить у вухах.

Вона торкається і тканина тихо розгортається, немов опираючись. Усередині коробки — темний камінь, гладкий і холодний на вигляд, з урізаними знаками, подібними до шумерської клинописної мови, але перекрученими, спотвореними, як слова, вимовлені крізь сон або інший вимір. Він пульсує. Не світиться, не вібрує — саме пульсує, як серце, що не твоє.

Поруч — лист професора. Гражина бере його, розгортає. Папір старий, трохи вологий, з нерівними краями. Почерк витончений, але нервовий. У ньому — опис:

«…відомий манускрипт з Палестини вказує, що один із джинів, жіноча форма — відома як Аш-Зіра, була не лише володаркою гаремів пустелі, а й ключем до древнього союзу. Вона — не сама по собі. Вона шукає. Її коханий, той, кого називали аль-Кіба́с, був заточений у скелі, потухшому вулкані  біля Карпат на зорі людства. Пророки мовчали, коли йшлося про нього. Кажуть, його не можна було вбити — лише вивести з нашого часу. Саме так і зробили.

Його душа запечатана в камені. Його тіло — у скелі. А вона — шукає шлях. І архіфакт… він, можливо, є ключем. Або частиною замка. Або — спусковим механізмом.»

Гражина опускає лист. Вітер порушує тишу: злегка хитається фіранок, і щось — чи то звук, чи шепіт — здається чутним з-за стін. Вона не впевнена, що це не уява.

Її пальці торкаються каменя. І миттєво в голові розверзається порожнеча — бачення, спалах:

…жінка стоїть серед піщаної бурі, її тіло вкрите рубцями, з яких виривається дим. Її очі — чорні, як смола, але в них — сльози. Вона кричить мовчки, торкається скелі, з якої проступає темна рука… Палець тягнеться… Дотик. І весь світ на мить стає червоним...

Гражина відсмикує руку. Камінь спокійно лежить на столі, але повітря довкола нього змінилося — воно стало густішим, гарячішим. Літній ранок тепер здається задушливим.

Вона підводиться й зачиняє вікно. Вперше за довгий час Гражина відчуває не цікавість і не тривогу — а жах. Не перед смертю. А перед поверненням чогось, що не мусило вертатись.

Гражина безсило заснула на дивані вітальні.

Вечір опускався повільно, як густа рідина, розливаючи по схилах і лісах м’які золоті тіні. Барнхаус затих, поглинутий спокоєм — несправжнім, затишним лише на перший погляд. Белла й Віктор сиділи в просторій вітальні. Тепле світло лампи падало на дерев’яні стіни, пахло чаєм, але в повітрі вже зависло очікування чогось більшого.

Гражина зайшла з А-фрейму, в руках — згорток із архіфактом. Вона мовчки сіла, поставила камінь на стіл і розповіла все. Лист. Візію. Аш-Зіру. Ім’я заточеного — аль-Кібас.

— Вона шукає спосіб його звільнити. І, схоже, ми втягнуті в це більше, ніж хотіли, — сказала вона. — Єдиний безпечний спосіб дізнатись більше — це перейти межу. Я піду в потойбіччя. Просто спостерігати. Як тоді.

— Ти впевнена? — Белла притисла долоні одна до одної. — Що, якщо цього разу тебе щось помітить?

— Вони завжди щось помічають, — відповіла Гражина. — Але я не залишуся надовго. Лише гляну.

Віктор зітхнув і підвівся. Підійшов до полиці, дістав свічку з воску, густого й пахучого, наче він сам дихав лісом. Став перед Гражиною.

— Якщо ти відчуєш опір — повертайся. Не пробуй бродити далі. Ми не знаємо, з чим маємо справу.

Вона кивнула.

Свічку запалили. Приміщення заповнилось іншим світлом — червоним, глибоким, ніби полум’я палало не зовні, а в середині.

Гражина сіла навпроти каменя. Поклала руки по обидва боки архіфакту. Заплющила очі. Подих сповільнився. Серце — теж. Тіло ще тут, у теплі, в безпеці, але її сутність вже посковзується в темну воду між світами.

Переходить.

Тиша. Але інша. Глуха. Як у могилі або в глибокому колодязі.

Навколо — світ із піску, скла і тіней. Тут небо — як горілий пергамент, зі світлом, що не має джерела. Мерехтливі дюни — не пісок, а попіл. Височенні фігури вдалині — статуї чи живі істоти? Неможливо визначити. Їхні обличчя не мають рис.

І тут — запах. Не гнилі. Не тіла. А спеки й крові, випарів мінералів і старої магії, що тримає все це існування вкупі.

Гражина рухається непомітно. Вона тут лише свідок. Але світ відчуває її.

Тіні, що лежать попід скелями, підводяться. Сліпі очі. Вони шепочуть мовами, яких ніколи не було. Але одна істота — інша. Вона серед них — не темна, а червона, ніби свіжа рана, обвита димом. Жіноча фігура. Тіло в шрамах, волосся — мов ріка диму. Очі — два чорні провалля. Аш-Зіра.

Вона торкається скелі, з якої виходить щось живе — камінь дихає. Пульсує. З нього намагається прорватись рука — вдвічі більша, ніж людська. Удар енергії розходиться пустелею, ламає повітря.

Аш-Зіра повертає голову… і на мить — прямо в очі Гражини.

Ні. Не в очі. У душу.

— Ти… ще одна сторожа. Але ти вже запізнилась. Він прокинеться. І твоя кров буде першою, хто зустріне його подих.

Світ рветься.

Гражина повертається різко — ледь не падає. Віктор ловить її. Белла вже підбігає зі склянкою води.

— Що ти бачила? — питає Віктор.

Гражина, ще не встигаючи перевести дихання, прошепотіла:

— Вона знає про нас. І він майже вирвався.

Гражина торкнулась архіфакту вдруге. Пальці злипались від поту, але вона вже знала — зволікати не можна. Не після того, як відчула погляд Аш-Зіри. Вона не мала права боятись.

Вогонь свічки стрибнув у вищий танок — і реальність знову розсипалась. Цього разу — інакше. Без опору. Без вагань. Свідомість скотилась у потойбіччя, як камінь з обриву.

Світ був до. До всього.

Небо тут — небо без часу, без кольору, наче мертве скло. Світила — багряні, пульсуючі, мов рани. В повітрі лунала тиша, настільки густа, що в ній можна було втопитися. Світ джинів. Ще до падіння.