Віталій - Хранителі межі. Книга 1: Відлуння минулого., Віталій

— Олег, у нас чергове зникнення! — випалила вона. — Той самий почерк. І… це не просто зникнення. Це якийсь кошмар!

Вони приїхали на місце події в район Оболоні, неподалік від затоки Дніпра. Поліцейські машини блимали синіми вогнями у сірих сутінках, розрізаючи наскрізь мряку. Місцевість була огороджена. Коли Олег і Оксана підійшли ближче, їх зустрів полковник Ковальчук, його обличчя було напруженим.

— Знову ти, Морозов, — пробурчав Ковальчук, помітивши Оксану. — Зі своєю… експерткою. Ну що, дівчинко, твоя Русалка знову постаралася?

Олег проігнорував тон начальника.

— Що сталося, полковнику?

— Зник молодий чоловік, Іван Ковальчук, археолог. Він працював на розкопках неподалік, біля цього старого урочища. Останні дні він щось знайшов, дуже цінне, казав. І ось, зник. Його колеги кажуть, що він пішов щось перевірити вночі, і не повернувся. Знайшли лише його рюкзак… і це.

Ковальчук кивнув у бік невеликої ділянки землі, де експерти у захисних костюмах працювали під світлом ліхтарів.

Коли Олег підійшов ближче, він побачив. Це було набагато гірше, ніж попередні місця зникнень. На землі, там, де, мабуть, стояв археолог, були не просто сліди води. Були дрібні кристали, що виблискували, як розсипані діаманти, але їхній блиск був холодним і мертвим. Вони були схожі на застиглі сльози, що відображали світло ліхтарів моторошними відблисками.

І тоді Олег відчув це. Сильний холод, що пронизав його до кісток. Він не був фізичним, не від навколишнього повітря. Він ішов звідкись зсередини землі, з-під асфальту, з самої води Дніпра. Це був холод відчаю, холод давньої скорботи, що пронизував його наскрізь, змушуючи його дрижати, незважаючи на куртку. Його "Око Хранителя" знову активувалося, і він бачив не просто кристали — він бачив їхню енергію, їхнє походження.

— Що це за чортівня? — прошепотів один з поліцейських, дивлячись на кристали. — Ніколи такого не бачив.

Олег примружився. Він торкнувся одного з кристалів. Він був холодним, як лід, але не танув. Йому здавалося, що він чує тихий, сумовитий плач, що долинав звідкись з-під землі, з глибин.

Оксана, що стояла поруч, теж присіла, розглядаючи кристали. Її обличчя було блідим.

— Це… це сліди Озерної Пані, — прошепотіла вона, її голос був ледь чутним. — Це її… сльози. Або її іній. Це ознака її сили.

Олег не міг відкинути це як втому. Це відчуття було занадто сильним, занадто реальним. Він відчував, як його свідомість, що раніше чинила опір, тепер починає приймати, що відбувається щось надприродне. Це вже не були просто Русалки. Це було щось більше, щось давнє і могутнє.

І разом з цим прийняттям зростав страх. Страх перед цим "невідомим", перед тим, що він не міг пояснити, контролювати. Він відчував себе безпорадним у світі, який він раніше так добре знав. Світ, де були закони фізики, логіки, криміналістики. Тепер ці закони, здавалося, не діяли. Він був простою людиною, а протистояв чомусь, що існувало поза людським розумінням. Щось, що було старшим за Київ, старшим за людство.

Олег підняв очі на темне небо, з якого сипалася мряка. У глибині душі він розумів, що наближається щось неминуче. І його "дар", який він так довго відкидав, тепер був його єдиним ключем до розуміння і виживання. Але чи достатньо цього? Чи зможе він, звичайний поліцейський, протистояти тому, що століттями дрімало у глибинах Дніпра?