Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

марних не чекай утіх:

Гидке життя спотворює собою

До невпізнанності обличчя їх.

55 Вони на суд останній прийдуть з бою:

Той стисне кулаки й проклін пошле,

Цей голою заблиска головою.

58 Бо ті, хто зле збирав, хто тратив зле, —

Приречені на чвари проклятущі,

І всяке їм картання – замале.

61 Ти бачиш, сину, як скороминущі

Дари Фортуни чинять людям зло,

На бійки спонукаючи найдужчі.

64 Все злото, що під місяцем було

Чи є, душі хоча б одній-єдиній

Спокою ні на хвилю б не дало.

67 «Учителю, – спитав я, – благостині!

Яку Фортуну ти згадав мені,

І як із рук її все благо лине?»

70 Озвався він: «О витвори дурні!

Яке ж бо вас невідання вразило!

Думки тобі відкрию неясні.

73 Той, хто ширяє в світі мислю сміло,

Небесні сфери сотворив і їм

Дав рушіїв, щоб все навкруг світило.

76 Усюди світлом ширячись сяйним,

А серед людства діло це – наснага

Тій, хто владає таланом земним,

79 Щоб всі передавав минущі блага

Народ народові, сім’ї – сім’я,

Бо меншає в людей з літами спрага.

82 Той кориться, цей силою сія

За присудом тієї, що з ділами

Весь час таїться, як в траві змія.

85 І, високо літаючи над нами,

Вона провидить, судить і вершить

Нарівні з іншими всіма богами.

88 У ній ніщо на місці не стоїть

І зміни одна одну обганяють,

Нове-бо виникає кожну мить.

91 І от її усі лиш розпинають,

Замість палку складати дяку їй,

І заповзято й дружно проклинають.

94 Вона ж в незмінній радості благій

Співає з ангелами нам із далі

І крутить кулю в благості своїй.

97 Проте спустімось на ще більші жалі, —

Заходять вже зірки, які стреміли вверх,

Коли я рушив; поспішімо ж далі.

100 Пройшли ми колом тим на самий верх,

Звідкіль стікав ручай, зникавши в рові,

В якому промінець останній мерк

103 В воді, скоріше чорній, ніж багровій.

І ми зійшли в провалину саму,

Ідучи вслід похмурому струмкові.

106 Збігаючи в ненависну пітьму,

Спливала річка, наче під ворота,

Під те багно, що Стікс ім’я йому.

109 Я, придивившись, що то за сквернота,

Побачив тіней голих гурт тісний,

Занурений в драговину болота.

112 Не лиш руками билися вони,

А й головою, і грудьми, й ногами,

А хто й зубами гризся, навісний.

115 Мій добрий вчитель: «Сину, перед нами

Це душі тих, кого вразила лють,

А ще до того знай: під струминами

118 Багато душ у смороді гниють,

Окіл бентежать зойками гучними

Й колишуть, як ти бачиш, каламуть».

121 Стогнали в твані тонучі: «Були ми

У траурі на сонячній землі,

Нам душу сповивали чорні дими,

124 Й терзаємось у смороді, в гниллі».

Так виливали, кумкаючи, муку,

Інак не в силі висловить жалі.

127 Відмірявши значну дугу по луку,

Між річкою й болотом серед мли,

На тих дивившись, хто ковтав багнюку,

130 Високої ми вежі досягли.

ПІСНЯ ВОСЬМА

1 Я, далі ведучи, скажу, що, пішки

Ще вежі не діставшись, на вінці

Ми зори зупинили біля вишки,

4 Де вздріли два спахнулі промінці

Й на відповідь ще й третій розгорівся

У ледь очам приступній далі цій.

7 Й від мене в море всяких знань полився

Потік розпитувань: «Це хто? Кому

Той пломінь відповів? Як він з’явився?»

10 І вождь: «Якби ти крізь імлу німу

Міг бачити, то б стрівсь очима з жданим,

Невидним ще у випарів диму».

13 І як проноситься над стиглим ланом

Легка стріла з дзвінкої тятиви,

Так утлий човен, мовби ураганом,

16 Нестримно мчав на берег неживий,

А в ньому іздаля човняр жахливий

Кричав: «Нарешті, грішнику новий!»

19 «Ні, Флегію, ні, Флегію гнівливий, —

Сказав мій пан, – з тобою будем ми,

Лиш поки цей здолаєм бруд вадливий».

22 Як хто розчарувань зазнавши тьми,

Почне стогнати й голосить при цьому,

Так зойки Флегій видихнув сами.

25 Вождь опинився в човнику легкому,

Подавши знак мені іти за ним;

Вагу в човні лиш я складав вагому.

28 Ми посідали, і шляхом мутним

Побіг наш човен, глибший слід лишивши,

Ніж поки був він із гребцем самим.

31 Ми рухались, по мертвій річці пливши,

Як перед мною встав хтось у багні

Й спитав: «Хто ти, що йдеш тут, не доживши?»

34 І я: «Іду, бо вільно йти мені,

А ти хто? Ти збудив ніяк не жалі».

І він: «Я з тих, що плачуть тут сумні».

37 І я: «Бодай ти у плачу й печалі,

Проклятий образе, віками гнив!

Тебе впізнав я, хоч ти весь у калі».

40 Тоді він борт обіруч ухопив,

Та вчитель відіпхнув його, до діла

Сказавши: «Геть іди, до інших псів!»

43 А там притис мене тісніш до тіла

Й, цілуючи, сказав: «Блаженна та,

О гнівний душе, що тебе родила!

46 Живим владала ним пиха пуста,

Ніхто добром не згадує за нього,

А тінь його тримають болота.

49 А скільки ще царів та панства того,

Що тут залізуть свиньми у багно

І не залишать спогаду малого!»

52 І я: «Учителю, прошу одно:

Нехай човняр продовжить веслування,

Поки гордій не піде геть на дно!»

55 І він мені: «Єдина мить чекання!

Ще човен наш не стане на приплав,

Як буде здійснено твоє бажання».

58 І я побачив, як того обпав

Великий гурт, до люду не подібний,

І Богу вдячні я слова послав.

61 Усі горлали: «Ось Філіппо