Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

class="v">Замовкне раптом, поки не ковтне, —

31 Так Цербер увірвав, одразу вщухлий,

Свій рев, який так голосно гуде,

Що душі тут усі були б поглухли.

34 Йдучи по тінях, по яких іде

Дощ нескінченно, ставили ми ноги

В порожняву у вигляді людей.

37 Вони підводитись не мали змоги,

І лиш один схопивсь аж підстрибнув,

Коли побачив нас серед дороги.

40 «О ти, хто сміло в Пекло це ступнув, —

Він проказав, – мабуть, мене впізнаєш,

Бо ти уже, коли я вибув, був».

43 І я йому: «Такий ти вигляд маєш

Унаслідок тривалого ярма,

Що вже навряд тепер тебе вгадаєш.

46 Повідай же – бо тут ти недарма, —

Який ти гріх вчинив, що кар за нього

Є сила важчих, гірших же нема?»

49 І він: «У місті, заздрому до всього,

Ти народився, – тож я твій земляк,

Бо й я родивсь там для життя масного.

52 Обжерливістю відзначавсь я так,

Що Чвакалом дражнили всі знайомі, —

А тут я мокну під дощем, бідак.

55 І довелося не мені самому

Однакових тут скуштувать силець

За гріх однаковий». Сказав по тому

58 Я: «Чвакало, так скрушно для сердець

Бринить твій жаль і викликає сльози;

Та, може, знаєш ти, який кінець

61 У нашім місті матимуть погрози,

І що веде співгромадян до чвар,

І де зростають праведності лози?»

64 І він мені: «Після тривалих свар

Рясна проллється кров лісовиками,

А партію противну жде удар.

67 На третій рік повернуться до брами

Вигнанці й переможницькі війська,

Й підлесник прийде нинішній з військами.

70 Притисне здоланих п’ята важка

Тих, що надовго містом завладають,

А цим лишаться сльози і тоска.

73 Два праведники марно промовляють:

Жадоба, скупість, заздрість до єства —

Од іскор тих в людей серця палають».

76 Так закінчив печальні він слова,

І я йому: «Іще прошу, мені ти

Відкрий усе, що темрява хова.

79 Тегг’яйо, Фаріната знаменитий,

Ще Рустікуччі Якопо й ще хтось, —

От як Арріго й Моска іменитий, —

82 Скажи мені, де місце їм знайшлось?

Дізнатись хочу про судьбу найкращих —

Іти їм в Рай, чи в Пекло довелось?»

85 І він: «У норах ще чорніших, важчих

За гірший гріх каратись треба їм,

Побачиш їх внизу у муках тяжчих.

88 Як знову підеш світом ти живим,

Прошу, згадай мене хоч ненароком,

А більш я не скажу й не відповім».

91 І ще раз скошеним од болю оком

На мене глянув і під шум струмин

Згубився в натовпі сліпців широкім.

94 Вожай сказав: «Уже не встане він,

Аж поки на сурму громовокрилу

Не явиться нещадний властелин.

97 Усяк повернеться в свою могилу,

Одіне плоть колишнього буття

Й почує вироку незрушну силу».

100 Ми тихо йшли, немов між куп сміття,

Між тіней, кинутих під дощ похмурий,

І про грядуще мовили життя.

103 Сказав я: «Вчителю, чи їм тортури

Побільшить вирок правий судії,

Чи проясніє їхній вид понурий?»

106 І він: «Науки пригадай свої:

Відомо, що чим ближча досконалість

В душі, тим більші рай чи скорб її.

109 До риси досконалості й на малість

Не підійти їм після їхніх діл,

А все ще сподіваються на жалість».

112 Так в бесіді пішли ми третім з кіл,

Про зміст її не стану я казати,

І вийшли зрештою на дальший схил.

115 І тут зустрів нас Плутос, недруг клятий.

ПІСНЯ СЬОМА

1 «Папе Сатан, папе Сатан алеппе!» —

Завів так Плутос голосом хрипким,

І мій мудрець, що знав усе в цім склепі,

4 Мене розрадив: «Хоч би й надто злим

Був звір, а все ж не втрима на запорі

Від тебе переходу колом цим».

7 А далі товстогубій злій потворі

Промовив він: «Проклятий вовче, цить!

Бо задихнешся, як смертельно хворі.

10 Не без причин в безодню він стремить:

Так хочуть там, де військо Михаїла

Взялось пиху насильницьку зломить».

13 І як під бурю падають вітрила,

Коли зламалась щогла на кормі,

Так хижа твар звалилася безсила.

16 І далі ми пішли по цій тюрмі,

В четверте коло, до провалля ближче,

Де зло всесвітнє скублилось у тьмі.

19 О правосуддя Боже! Хто б міг вище

Накупчити страждань, ніж я уздрів!

І чом душа стає гріхам за грище!

22 Як хвиля, кинувши Харібди зів,

Біжить назад і інші б’є з розгону, —

Так люд не шкодував тут кулаків.

25 Я бачив люд з найбільшого загону,

Примушених з усіх боків штовхать

Грудьми й всім тілом кляту перепону.

28 Тут люто пхала одна одну рать

І вантажі носила з ревним криком:

«Чого їх кидати?», «Чого збирать?» —

31 Так рухались похмурим колом диким,

І кожен тяг у протилежний бік

З гучним тим самим безсоромним кликом.

34 А, на серединний прийшовши стик,

Вертали знову битися жахливо,

І я, не в силі здержати язик,

37 Сказав: «Учителю, з’ясуй це диво:

Чи часом не тонзурники всі ті,

Із лисинками, що від нас наліво?»

40 І він: «В своєму першому житті

Усі вони були на розум косі

Й не знали міри в їжі і в питті,

43 Тож по-собачому хрипкоголосі,

Вертають, вивергаючи лайки,

Всередину із крайніх точок осі.

46 В тих, в кого на тонзуру маківки

Поголені – у пап, у кардиналів, —

Найбільш скарбів заховано в мішки».

49 І я: «В цій, вчителю, картині жалів

Я добре розпізнати мав би тих,

Кого порок іще недавно вжалив».

52 І він: «Ти