Сергій Фішер - Фаустина, Сергій Фішер

Частина 6

Суботнього ранку Єва сіла на потяг до рідного міста. Вона свідомо вибрала не найдорожчий вагон — не хотіла відразу демонструвати свій новий фінансовий статус. Нехай це буде сюрпризом, коли вона приїде на таксі, в дизайнерському одязі та з дорогими подарунками.

Трохи більше чотирьох годин, і вона була на вокзалі невеликого міста, де виросла. Ніщо не змінилося — ті ж обшарпані будівлі, ті ж маленькі магазинчики, той же провінційний дух.

Вона викликала таксі — не звичайне, а VIP-сервіс з сусіднього, більшого міста. Коли до будинку матері під'їхав чорний Mercedes, сусіди відразу почали визирати з вікон. Саме на такий ефект Єва і розраховувала. У цьому невеликому місті плітки поширюються зі швидкістю світла, і вже до вечора всі знатимуть, що Єва повернулася зовсім іншою людиною.

Мати зустріла її на порозі — худа, передчасно постаріла жінка з втомленим обличчям і посивілим волоссям. Вона спробувала приховати шок від вигляду доньки — елегантна стрижка, брендовий одяг, впевнена постава — але її очі видавали здивування.

— Єво, доню! — вона обійняла її, і Єва відчула знайомий запах дешевих парфумів, які мати використовувала роками. — Ти... ти виглядаєш приголомшливо!

— Привіт, мамо, — Єва обійняла її у відповідь, відчуваючи суміш любові і жалю. Її мати була слабкою жінкою, яка завжди шукала чоловіка, щоб сховатися за його спиною. І вибирала найгірших.

— Заходь, заходь! Василь скоро повернеться, він поїхав за вином. Він так хвилювався, щоб все було ідеально для твого приїзду!

Єва увійшла до будинку, де пройшло її дитинство. Маленька квартира на третьому поверсі панельного будинку, що пам'ятав ще радянські часи. Після смерті батька, коли їй було дванадцять, вони з матір'ю ледве зводили кінці з кінцями. А потім з'явився Василь — "успішний бізнесмен", який обіцяв їм краще життя.

Єва пройшла до своєї колишньої кімнати — крихітна спальня, яку мати намагалася зберегти такою, якою вона була до від'їзду доньки. Плакати на стінах, м'які іграшки на ліжку, книги на полицях. Але Єва бачила в ній тепер лише камеру тортур — місце, де вона провела найгірші роки свого життя.

Вона почула, як відчинилися вхідні двері, і по спині пробіг холодок. Василь. Єва глибоко вдихнула, налаштовуючись. Цього разу все буде по-іншому. Цього разу страх відчуватиме він.

— Єво, доню! — гучний, фальшиво-привітний голос долинув з коридору. — Де ж ти ховаєшся?

Вона повільно вийшла з кімнати, повністю контролюючи своє обличчя, свою поставу. Вона більше не злякана дівчинка. Вона — хижачка.

Василь стояв у коридорі — високий чоловік з пузом, що нависало над ременем, лисіючий, із залишками колись густого русявого волосся. Він тримав пакет з пляшками вина. Побачивши Єву, він на мить застиг — вона виглядала зовсім інакше, ніж він пам'ятав.

— Єво! — він швидко отямився і розкрив обійми. — Як же ти змінилася!

Вона дозволила йому обійняти себе, відчуваючи огиду, але не показуючи її. Натомість вона посміхнулася — холодно, але достатньо привітно, щоб не викликати підозр.

— Василю Петровичу, — сказала вона спокійно. — Ви теж не змінилися.

Обід пройшов у напруженій атмосфері, хоча мати, здавалося, нічого не помічала. Вона метушилася між кухнею і вітальнею, подаючи страви, які готувала з самого ранку — все улюблене Єви. Василь ставив питання про її навчання, її життя, її "спадщину", явно намагаючись зрозуміти, скільки грошей у неї тепер.

— То скільки ж тобі залишила ця канадська тітка? — запитав він прямо, наливаючи собі вже третій келих вина.

— Василю! — мати дорікнула йому. — Це не наша справа.

— Чому ж? — він посміхнувся масною посмішкою. — Ми ж родина. Повинні знати такі речі, щоб... допомогти Єві розумно розпорядитися грошима. Вона ще молода, недосвідчена.

— Достатньо, щоб більше ніколи не турбуватися про гроші, — спокійно відповіла Єва. — Я вже придбала нерухомість, зробила кілька інвестицій.

— Інвестицій? — Василь виглядав здивованим. — В що саме?

— В різні проєкти, — ухильно відповіла вона. — До речі, я теж дещо привезла вам.

Єва підвелася і підійшла до своєї сумки. Вона дістала два пакети — один для матері, інший для Василя.

— Мамо, це тобі.

Мати відкрила пакет і ахнула — всередині була норкова шуба, про яку вона мріяла все життя, але ніколи не могла собі дозволити.

— Єво... це ж... це ж мрія всього мого життя! — вона розплакалася, притискаючи шубу до грудей. — Але це занадто дорого!

— Нічого не занадто дорого для тебе, мамо, — м'яко відповіла Єва.

Василь дивився на шубу з погано прихованою жадібністю. Його очі ніби підраховували, скільки вона коштує, скільки ще грошей у Єви.

— А це вам, Василю Петровичу, — Єва простягнула йому менший пакет.

Він поспішно відкрив його і дістав коробочку з швейцарським годинником — майже таким самим, як той, що вона подарувала Максиму.

— Rolex! — видихнув він. — Справжній?

— Звичайно, — знизала плечима Єва. — Я знаю, що ви цінуєте хороші речі.

Він одразу ж одягнув годинник, милуючись ним на своєму зап'ястку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍