Луцій Анней Сенека - Діалоги

увагу представникові «нового стилю». Дедалі частіше акцентувалось на тому, що Сенека — письменник післякласичного (а не класичного, як Ціцерон) періоду римської літератури; згадувалась невідповідність його життя із стоїчними настановами, його «аморальність» тощо. Сенека не входив до числа авторів, що їх читали в класичній гімназії; його, врешті, й не перекладали. Дещо з «Листів до Луцілія», щоправда, переклав класичний філолог, педагог, довгорічний член головної управи Товариства «Просвіта» у Львові Іларіон Огоновський[12]. Одинока спроба І. Огоновського донести до українського читача нетрадиційну, багату асоціаціями і ремінісценціями прозу Сенеки лиш увиразнює прогалину в системі тодішньої гімназійної освіти, яка, пильно акцентуючи на знанні мов та реалій класичної давнини, нерідко залишала без належної уваги часто приховану за текстом, особливо поетичним, емоційну, душевну глибінь — те, що, власне, й споріднює людей віддалених епох, як гарно про це сказав хтось із давніх японських поетів:

Як то приємно, коли,

Навмання розгорнувши

Книжку прадавню,

В дивному плетиві слів

Душу відчуєш близьку!..

Ця «близька душа» — також у «Листах» Сенеки, мислителя, який чи не найглибше відчув, наскільки нелегко і водночас — наскільки це важливо йти дорогою до себе самого, бути осторонь життєвого виру, а водночас — бути людиною серед людей.

Сенека, людина, — й серед нас, сьогоднішніх людей. Римський стоїк не помилився, стверджуючи, що він працює для прийдешніх поколінь. Сенека — і в нашому дневі; він промовляє до нас, закликає до стійкості в боротьбі проти зла, застерігає від зневіри (Стійк., XIX): «І навіть якщо ворог натискатиме, якщо нестерпним стане його напір, то однак відступати — ганебно: не здавай місця, яке тобі визначила природа. Запитаєш мене, що це за місце? Місце мужа […] Не будьте ворогами своєму ж таки добру, і поки змагаєте до правди, плекайте в душах надію на успіх. З любов’ю сприймайте корисні настанови, підсилюйте їх власними думками й молитвою. Мусить же бути хтось нездоланний, хтось такий, кому нічого не може заподіяти фортуна, — ось що конче потрібно для держави роду людського!». Ось що, уточнімо цю думку, — конче потрібно для України!..

Андрій Содомора

Луцій Анней Сенека

Д і а л о г и

Про короткочасність життя

*

Про щасливе життя

*

Про спокій душі

*

Про дозвілля

*

Про стійкість мудреця

Переклав з латинської

Андрій Содомора

Про короткочасність життя

І

Більшість людей, Павліне{1}, нарікають на злобливість{2} природи: мовляв, скупиться нам на життя, адже народжуємося на світ усього на якусь крихту часу, та й ті відпущені нам крихти, наші дні, пролітають так уже швидко, що, окрім хіба небагатьох із нас, саме тоді, коли збираємося жити, — вона забирає нам життя. І від тієї біди, а її вважають спільною для всіх, постогнує не лише простий, нетямущий люд: від такого настрою — невдоволення навіть славетних мужів. Звідси й відомий оклик найвидатнішого з-поміж лікарів{3}: «Життя коротке, а шлях мистецтва довгий». Звідси — й в Арістотеля, що вступив у суперечку з природою{4}, не надто відповідне для вченого мужа звинувачення: тварини, мовляв, з її ласки можуть жити по п’ять, а то й по десять поколінь, а от людині, народженій для стількох важливих справ, накреслено у житті таку близьку межу… Часу ж маємо не мало — багато його втрачаємо. Життя доволі довге й щедро дане нам для того, щоб використати його для великих справ, — тож мусимо добре ним розпорядитися{5}. Але коли воно спливає у розкошах та бездіяльності, коли не йде на жодне добре діло, ось тоді, врешті, ступаючи на останню рису, — відчуваємо, що воно пройшло, а що воно йшло — не розуміли{6}.

Так воно є: короткого життя не отримуємо — робимо його таким; не вбогі ми на нього — розтратні. Як величезні царські багатства, тільки-но потраплять до рук поганого господаря, тут же розпорошуються, а скромні, якщо передані в добру опіку, примножуються вжитком, так і життєвий час для доброго розпорядника — чимало дає простору.

II

Чому ж нарікаємо на природу? Вона — прихильна до нас: життя, якщо вмієш користати з нього, — довге. Цього — не відпускає невситна жадоба, того — вперте у непотрібних трудах завзяття; той від вина не просихає, цей — нерухоміє від лінивства; того — вимучує честолюбство, що постійно залежить від думки інших; цього — на злам голови всіма суходолами й морями, сподіванням зиску, жене сліпа жага виторгу; деякі, змордовані постійною тягою до війни, то інших у небезпеки вганяють, то їх самі бояться; є такі, хто виснажується у добровільному рабстві{7} невдячного запобігання перед можновладцями; багатьох заполонило або захоплення чужою красою, або — плекання власної. Але більшість людей загалом не має якоїсь видимої мети, от ними й кидає то туди{8}, то сюди хистка й непевна, сама собі ж огидла легковажність: то за те вони хапаються, то за це. Є ж і такі, які воліють не обирати жодної, якої трималися б, дороги, от і застукує їх остання година у млявій нехоті й зіванні. То хто б тут засумнівався у віщій прозорливості того вислову, що належить найвеличнішому з поетів{9}: «Живемо лише крихітною часткою життя». Саме так: бо все інше — не життя, а час, в якому перебуваємо.

Звідусіль обсідають людей пороки; не дають їм ані випрямитись, ані звести погляд, щоб побачити правду, — навалюються на них, затягають їх на дно, мовби прицвяхованих до пристрастей. Тож не мають жодної змоги вихопитися