Луцій Анней Сенека - Діалоги

і повернутися до самих себе. Та коли раптом і випаде їм якась хвилина спокою, то й тоді вони не втихомирюються, — як ото море, що й після бурі ще неспокійне, — не дають їм перепочити їхні пристрасті.

Гадаєш, кажу про тих, чиї біди — на видноті? Глянь на інших, чиє щастя збирає довколо їхньої особи цілі юрмища: вони задихаються під своїми ж благами. А скільки таких, для кого багатство — великий тягар! А скільком псує кров красномовство й щоденне хизування своїм розумом! Скільки-то люду виснажується у постійних насолодах! А скільки таких, кому й дихнути не дають натовпи клієнтів{10}! Та, врешті, переглянь їх усіх, знизу й доверху: той шукає адвоката, той вже зайняв його місце; того звинувачують, той захищає, а той судить; ніхто ж — себе для себе не відсуджує, кожен не на себе, а на щось інше розтрачує своє життя. Поцікався тими, чиї імена не сходять з уст — і побачиш, чим вони такі примітні: той опікується тим, а цей тим, ніхто ж — собою.

Є ж і такі, — а це вже справжнє божевілля, — які обурюються тим, що вельможі погорджують ними: не знаходять хвилини часу, щоб їх прийняти, нехтують їхньою просьбою. Треба ж мати таке зухвальство — нарікати на чиюсь гординю, коли сам для себе не знаходиш часу! На тебе, який вже ти є, хай звисока, він колись таки гляне, таки зволить вислухати, допустить до себе, — ти ж ніколи не спроможешся приглянутися до себе, вислухати себе. Що ж тоді дорікати комусь неувагою до себе: ти ж домагався її від інших не тому, що хотів з ними побути, а тому — що з собою не міг.

III

У тому одному погоджуються всі, хто б лиш не зблиснув коли-небудь світлим умом, — не перестають дивуватися, як то на людей може находити таке затуманення: ніхто ж не дозволить, аби хтось посягнув на його володіння: досить дрібної суперечки за межу — хапається за камінь та зброю; а от інших у своє життя впускають безперешкодно, ба й самі запрошують і майбутніх його розпорядників. Не знайдеш такого, хто б хотів ділитися своїми грошима, а своє життя кожен так і розтринькує направо й наліво! Трясуться над батьківським майном, а коли дійде до трати часу, то тут розтратам немає меж, а це ж те, єдине, у чому скупість — найпохвальніша.

Варто взяти першого-ліпшого з юрби сивоголових і запитати: «Бачиться, ти сягнув крайньої межі людського життя — зо сто років тобі або й більше. Спробуй-но підсумувати прожите. Вичисли, скільки з того часу взяв у тебе кредитор, скільки подруга, скільки патрон, скільки клієнт; скільки розтрачено на сварки з жоною, на покарання рабів, скільки — на всяку біганину у ділових справах; додай хвороби, що їх самі на себе накликаємо, додай просто змарнований час — і побачиш, що прожив ти набагато менше років, аніж є їх за рахунком. Згадай і те, коли ти бував господарем своїх задумів; назви, який із днів ти провів так, як задумав його провести, і коли ти самим собою міг розпоряджатися; коли погідним було твоє обличчя, а душа — не стривожена; згадай, на яке справжнє діло ти спромігся за свій довгий вік і скільки-то тих, хто попросту розікрав твоє життя, а ти й не здогадувався, що втрачаєш. Згадай, скільки життя забирали у тебе марні страждання, глупі веселощі, постійно спрагла жадоба, влесливі розмови, а як мало залишилось твого — для тебе. Ось тоді й зрозумієш, що смерть твоя буде передчасною».

Що ж тут причиною? А те, що живете — мовби вічно мали жити, ніколи не маєте перед очима своєї крихкості; не дивитесь на те, скільки часу вже спливло — розтрачуєте, черпаючи мовби з чогось по вінця повного, невичерпного, а тим часом ось цей день, що його віддаємо чи якійсь людині, чи справі, — може бути останнім. Боїтеся усього як смертні, а жадаєте всього — як безсмертні.

Прислухайся лишень — і чи не від кожного почуєш: «У п’ятдесят років піду на спочинок, а шістдесятий рік звільнить мене загалом від усіх обов’язків». А хто запевнить тебе, що доживеш до тих літ? Хто подбає про те, щоб усе йшло згідно з твоїми задумами? І хіба не сором, що відкладаєш для себе лиш залишки життя, а для свого вдосконалення приберігаєш лише той час, що не годиться для чогось іншого? Хіба не пізно починати жити тоді, коли закінчувати треба? Що ж то за глупа забудькуватість, коли йдеться про власну смертність — до п’ятдесяти чи шістдесяти років відкладати розумні розмислювання і починати життя з тієї риси, якої мало хто сягає?

IV

Що ж до можновладців, усіх високопоставлених людей, то вони, зауваж, часто прохоплюються похвалами жаданого дозвілля: воно для них, здається, — над усі їхні блага. Іноді вони пориваються опуститися з тих висот, якщо це можна було б зробити безпечно, бо надмірне щастя, хай ніщо й не торкне його ззовні, обвалюється під своєю ж вагою.

Божественний Август{11}, кого боги обдарували набагато щедріше, аніж інших, не втомлювався випрошувати для себе спокою і відпочинку від державних справ. Про що б не говорив, усе, врешті, зводив до того, як то він прагне спокою; що б не робив — утішав себе солодкою, хай і оманною, надією, що колись таки для себе житиме. В одному надісланому до сенату листі, де він пообіцяв, що його відпочинок не применшить ані гідності, ані колишньої його слави, я натрапив на такі слова: «Звісно ж, усе це набагато краще здійснювати, аніж обіцяти. Але я так уже прагну тієї найжаданішої для мене пори, що, поки ця очікувана радість ще бариться, я вже наперед смакую її, хай лише у розмовах про неї». Ось що таке для нього дозвілля: не в змозі користати з нього в житті — бодай у думці ним насолоджується. Хто бачив, що все на світі залежить лишень від нього одного, хто визначав долі людей і народів, — той вважав, що найщасливішим днем у його житті буде той, коли він складе свою велич.

Із власного ж досвіду знав, скільки поту коштували ті блага, що заблиснули по всіх землях, і скільки не спостережних для ока клопотів приховує той блиск. Змушений змагатися збройно спочатку зі співгромадянами, потім з колегами, насамкінець — із родичами; чимало крові пролив він на морях та суходолах. Пройшовши війною