Кіті Лав - Вагітна коханка мільйонера, Кіті Лав

7.2

Я сиджу на дивані, загорнута в плед, поки Олександр щось готує на кухні. В кімнаті тепло і затишно. Його футболка на мені, волосся ще трохи вологе після душу. Це мало би бути ідеально. Але всередині щось неприємно крутиться, мов вузлик, який не можу розплутати.

З кухні лунає сміх — його телефон знову дзвонить. Він одразу вимикає звук, навіть не глянувши на екран.

— Це хтось важливий? — намагаюся спитати легко, з усмішкою, ніби жартома.

Він виглядає з кухні, в руках келих з водою.

— Та ні, робота. Не хочу про неї думати, поки ти тут. — Він підходить, цілує мене в лоба, простягає келих. — Хочеш попити?

Я хитаю головою і приймаю келих, хоча ледь стримуюсь, щоб не спитати ще раз. Не тому, що не довіряю. Просто… відчуваю щось. Його погляд м’який, але в ньому з’явилось щось нове. Наче трішки страху. А може, мені здалося?

Ми вечеряємо, і він говорить багато — про роботу, про якусь угоду, про ресторан, де недавно був. А я мовчу й дивлюся на нього. Уперше мені не вистачає слів.

Після вечері він садить мене поруч, обіймає за плечі.

— У тебе все добре? Ти сьогодні якась... задумлива.

— Просто втомилась, — збрешу. І знову не кажу. Хоча треба. І бажано якнайшвидше.

Я лягаю поруч, поклавши голову йому на плече. Його рука на моєму животі — і це іронія, про яку він ще не знає.

Серце б’ється десь у горлі. Долоні вологі, і я безупинно стискаю край светра, не знаючи, як почати.

— Олександре… — голос виходить надто тихим.

Він одразу насторожується, відкладає келих з водою, погляд серйознішає.
— Щось сталося?

Я киваю, ковтаю клубок у горлі й нарешті наважуюсь:
— Мені потрібно тобі дещо сказати. Це важливо…

Він нахиляється до мене, його рука м’яко лягає на мою.
— Ти лякаєш мене. Що трапилось?

— Я… я… — починаю, але не встигаю завершити.

Гучний дзвінок у двері.

Обоє завмираємо. В очах Олександра — блискавка. Я ніколи не бачила його таким.

— Ти когось чекаєш? — питаю майже шепотом.

— Ні, — швидко відповідає він і вже встає.

Його обличчя змінюється — щось у ньому стає жорстким, гострим. Він повільно підходить до дверей, а я з дивана можу лише чути, як повертається замок…

Голосна, зла жіноча фраза: — О, так ти тут ховаєшся, мерзотнику?!

Я завмираю. Голос жінки. Різкий, агресивний. Вона заходить у кімнату, наче буря, й одразу дивиться на мене.

— Це вона? — гарчить, показуючи на мене пальцем. — Це твоя коханка?

— Ти не маєш права сюди приходити, — голос Олександра напружений, але стриманий.

— Не маю?! Я — твоя дружина, чорт забирай! — вона повертається до нього, вся горить від злості. — І я дізнаюсь, що ти орендуєш квартиру, щоб крутити шури-мури з якоюсь... дівчиськом?!

Я повільно встаю, ноги тремтять. Не розумію, що відбувається. Дружина? Як… ДРУЖИНА?

Ти… одружений?.. — шепочу. Очі наповнюються сльозами.

— Ти… одружений?.. — шепочу. Очі наповнюються сльозами.

— Серце моє, я зараз усе поясню, — каже він, крокуючи до мене, але дружина встигає стати між нами.

— СЕРЦЕ?! — вигукує вона, розвертаючись до нього. — Ти називаєш її «серцем» прямо при мені? А як же ми? Як твої обіцянки?! Чи ти вже забув, як присягався, що кохаєш мене?!

— Не кричи. Не тут, — прошепотів Олександр, поглядаючи на мене, але вона не зупиняється.

— А чому б і не кричати?! — її голос стає ще вищим. — Нехай твоя коханка почує, який ти насправді. Як довго це триває, га? Скільки ви вже зустрічаєтесь? Місяць? Два? А, може, вона вже вагітна?!

Я здригаюся. Слова встромлюються в груди гострішими за ножі.

— Годі! — Олександр майже кричить, але голос зривається. — Це не її провина. Вона нічого не знала!

— Ну звісно ж, «бідна, наївна студентка»! — злісно сміється жінка. — Я теж колись тобі вірила, Олександре. І подивись, як усе закінчилось.

— Ти знала, що ми давно не разом! — він знову дивиться на мене. — Ми живемо під одним дахом, але не разом. Це лише формальність. Я хотів тобі все розповісти, клянусь…

— Ти брехав мені! — зрив мого голосу, тремтячий, дикий. — З першого ж дня — ти брехав!

Я більше не можу стояти. Щось у мені ламається. Я проштовхуюсь між ними, намагаючись втекти, поки вони ще кричать один на одного — про зради, про обов’язки, про те, хто кому що винен.

Олександр гукає мені вслід, але я вже за дверима. Дихати важко, ноги підгинаються, сльози застилають зір.

Світ, у якому я жила останні кілька тижнів, розбився на друзки. А я — серед уламків.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍