Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

- Чого це? – насупилася я.

- Бо ти така…  – мугикнула вона  –  як вітер перед грозою. Ніколи не знаєш чи просто освіжиш повітря, чи знесеш усе довкола. Та й взагалі хто тебе не знає, то й апостола Петра не бачив.

- Дуже смішно, –  буркнула я.

- Ага! Ото як кажуть, без жінок, немає ні фарту, ні азарту, ні інфаркту. То з тобою скучно не буває. Може й добре, що Ян з малою зараз з тобою живуть. Ти трохи відійдеш від своєї відлюдькуватості. А він з тобою відійде від усіх своїх бід.

- Угу. Тільки боюсь, що тут є ще варіанти куди він може відійти…

- Я ж кажу, що ти, моя особлива, швидко перемкнеш його…  –  надавила вона на слова.

- Або вжену в ще більшу халепу, –  заперечила я.

- Ну не треба. Він чоловік молодий, сильний. Знаєш, як чоловік обирає собі жінку?

- Бере ту з якою зручно?

- Тьфу, дурню кажеш. Зручно йому може бути на кріслі, на дивані, але ніяк не з жінкою. Він обирає ту, яку може вивезти. А жінка обирає того чоловіка в якому бачить потенціал.

- Ми все про Яна, чоловіка моєї сестри говоримо чи я щось знову пропустила? – наморщила я лоба.

- Та ми й про Яна і про чоловіків загалом говоримо, –  зітхнула вона. – І я тебе, благаю, хочеш йому допомогти, то запитай що йому приготувати сирнички чи деруни.

- Дякую за пораду.

- Але ж ти не послухаєшся?

- Прислухаюсь, –  буркнула я. – Я не хочу зробити гірше. Й можливо ти права, моя ініціатива зайва.

- Ой, та ініціатива жінки завжди доречна. Бо жінка хоче, а чоловік виконує. Але ти не його жінка…

- Так, що мені робити? – загубилася я в її висловах.

- А!!! Нічого. Дозволь собі відчути біль та усі емоції. Будь терпляча й не тисни на нього, нехай він це переживе у зручному для себе темпі. І дозволь собі та йому іноді відпочивати від горя. Там  кіно подивіться, в ресторан сходіть, на природу поїдьте.

- Та яке кіно? Ми обоє, як зомбі. А виспатися – це найбільша мрія.  

- От і зробіть виключення.

- Ага…  –  тяжко зітхнула я, не уявляючи того в дії.

- Послухай, вам обом це треба. Треба трохи вийти з того котла мук в якому ви варитесь.

- Саш, я ні в чому не варюсь. Я нічого не почуваю, –  якось навіть жалібно прозвучало. – Коли загинули батьки…я мало не здохла. Шок, біль, туга, озлобленість, гнів, постійні думки «за що?». Пів року, як день бабака…

- Мені шкода, –  стиха прошелестіла вона.

- Я не могла бачити людей, я не могла працювати. Не могла прийняти їх смерть. Не могла повірити, що ось ми ще сперечалися …і ось їх немає. Ось мама тішиться новому рецепту помідор на закрутку, батько розводить вогнище на шашлик. І цього всього не стає. Раптом, бо якесь падло полізло землю руську збирати. Щоб воно лягло в ту землю! А коли мені подзвонили й сказали, що сестра загинула. Не знаю…Я це просто прийняла. 

- А що каже Тетяна Іванівна?

- Каже, що немає «правильних» чи «неправильних» емоцій. Що якою б не була емоція, вона є адекватною до такої складної ситуації, –  передала я слова психолога.

- Тоді чого ти хвилюєшся? – обережно поставила вона запитання.

- Не знаю…Проте, здається, що я більше в цьому світі нічого нормального почувати не буду.

- Але ж Софійка змушує тебе посміхатися?

- Змушує, - погодилася я. – Тільки я не знаю, я постійно відчуваю стрес. Я не звожу очей з Соньки. Вона може захлинутися, вдаритися…

- СТОП! Святий гірчичник! Де ти такого набралася? – з жахом перепитала вона.

- Прочитала кілька книжок про дітей.

- Послухай, я згодна, що дитина не виживе без опіки й турботи батьків й вона народжується в тотальній залежності від близького оточення. Але ти усі свої страхи звела до абсолюту. Турбуйся, піклуйся, дбай, але не сходи з розуму. Діти – це щастя, насолода дивитися, як малеча підростає, набуває нових навичок, як розвивається. Й ти можеш в цьому допомогти. Це, як твої квіточки, ти ж дбаєш про них, накриваєш на зиму, обрізаєш, вдобрюєш, поставила огорожу, щоб не витоптали, але ти ж не вариш в голові день й ніч думку, що щось піде не так і вони засохнуть?

- Знайшла з чим порівняти? – обурилася я. – Та в мене навіть квіточки не усі виживають…

- Все! Визнаю. Погане порівняння. Але не накручуй себе. Я вже й забула, як ти можеш створити проблему на рівному місці.

- Нічого собі рівне місце. Зі мною цілий день дитина…і я відповідаю за її життя та здоров’я.

- О, ясно! Так, з цим ще треба попрацювати…Отже, зробимо так. Твій план на вечір. Запитай, що приготувати в Яна й подивись з ним кіно.

- Ясно! – вицідила я з себе. –   Але все одно іноді підгризають сумніви чи все я правильно роблю.

- Рідна, до питання чого так і що я неправильно роблю ми ще повернемося.

- Ой, та розумію, що ця історія з недосім’єю добром не закінчиться. Щось придумаємо, – запевнила я її. – А ти як?