Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

Розділ 4.1

Деякі рішення приймаються важко, а деякі легко. Для того, щоб прийняти рішення про своє звільнення мені знадобилося ще декілька недоспаних ночей і запара на роботі. Я чесно визнала, я не тягну то все. Власне і Ян вже нагадував такого собі ходячого мерця. Ситуацію я зважила й в принципі зрозуміла, що роботу я можу й нову знайти, тож не варто аж отак убиватися. Й вольове рішення прийняла. Ввечері вирішила поговорити про це з Яном. Той спочатку дивився на мене страшними очима. Потім ще перепитав чи правильно він почув. Потів сидів наче на пороховій бочці, облизував губи й белькотів, що він…що мені не треба буде хвилюватися про гроші. Він порішає. І допоможе…  

    Ну й от, наступні два тижні я намагалася передати свої справи. Й то теж важко, тому що після кількох безсонних ночей я вже ні кую, ні мелю. І я не знаю, що там робить на роботі Ян, який до того ж намотує майже 150 км в день їздячи в Київ. Бо я була пічальна, знервована й затуркана. Емоції важко трималися купки й періодично виходили з берегів.

   Я злилася на все. На те, що я тут одна. На те, що не справляюсь. На те, що втомилася. На те, що ніяк не виходить змінити ситуацію на краще. А тут ще якась робота. Я волала на собак за зламану тую й згризену ніжку стільця. На кота…знову на кота. На Яна, бо коли Ян не замінив перегорілу лампочку після першого прохання, я потягнула драбину, а він потягнув нерви. Знову на Яна, бо він не закрив двері в коридор й в мене стало менше на один кросівок. І я намагалася стримуватися, але воно само. Іноді мені здавалося, що я от-от вибухну, як той чайник, що закипів. Й мені вже хотілося просто закрити очі, щоб нічого не бачити, і щоб мене ніхто не чіпав.

   Тож у день, коли я офіційно залишилася без роботи, мені ще й досі не вірилося, що тепер у моєму житті більше немає цього нескінченного коловороту дедлайнів, дзвінків і справ, що горять. Що більше не потрібно балансувати між роботою, побутом та власною втомою, намагаючись втриматися на плаву.

  Я сиділа за кухонним столом, крутила в руках чашку з остиглим чаєм й дивилася у вікно. За ним життя йшло своєю чергою: вітер ворушив гілки дерев, синички клювали крупи в годівниці, кіт сидів на вікні. А я, поки Сонька спала, сиділа й намагалася усвідомити цей новий поворот життя. Заодно й перебирала свої відчуття. Якесь відчуття тривоги комариним дзижчанням не давало спокою…

На телефонний дзвінок навіть не відразу реагую.

- Як справи? – лунає життєрадісний голос Сашки.

- Якийсь триндець, –  видихаю я. –  Тільки вилізли нижні зубки, як почали лізти верхні.

- Оу! Співчуваю!

- Я теж собі співчуваю, – гірко зітхаю я.– Й мені, здається, можна видати орден слабоумства.

- Чого це? – переливається цікавістю її голос.

- Бо моє життя останнім часом, як та міфічна конструкція зі слонів, черепахи та китів.

- Це бомбезно, –  зареготіла вона. – Але все ж можна більше конструктиву?

- Ну, ми не знайшли няньки, тож я звільнилася.

- Хух! Вітаю з цим рішенням. Гадаю, воно правильне. Й тобі не завадило б перемкнутися на щось інше й побачити життя за межами твого графіка. Робота від тебе нікуди не подінеться…Вона була до тебе, є зараз й буде після тебе.

- Дякую! Твоя підтримка цінна.

- Угу! Класно ж мати подружку, яка тобі скаже, що печінка взагалі з іншої сторони, від нервів ще ніхто не вмирав, а діагноз туберкульоз не ставиться по прочитаному в інтернеті.

- Класно! – погодилася я.

- Але, судячи з твого голосу, щось тебе вже хвилює?

- Мене турбує Ян, - визначила я джерело своєї тривоги.

- В якому сенсі турбує? – хмикнула вона в трубку.

- В моральному. Він запевняє, що з ним все в порядку. Але…не знаю, в його очах таке, немов він вже бачив найгірше й кожен день продовжує горіти в тому вогні.

- Його дружину вбили…   –  стиха мовила вона.

- Я знаю. Й тому не вірю його словам. Питання часу, коли він зірветься.

- Не згущуй фарби. Кожен тужить по-своєму.

- Я розумію. Горе – це природна реакція на втрату. Але він…не знаю…намагається ігнорувати це чи що?

- Але ж ти кажеш, що він знайшов роботу й працює, то може все не так погано, як тобі здається? Адже він не уникає соціальних контактів, своїх батьківських обов’язків й продовжує працювати, - розсудливо донесла свою думку Сашка.

- Але я якось сумніваюсь, що та робота приносить йому радість. Або не знаю, як це сказати. В мене склалося враження, що він справді горів своєю справою й те, що він втратив також свою стоматологію й зараз змушений працювати на когось…

- Так, це твої домисли чи його рішення? – посуворішав її голос. – Рідна, що ти хочеш зробити? Влізти в життя дорослого чоловіка зі своїм спасінням? Послухай, його робота – це чоловіча справа. Якщо він нормальний, адекватний чоловік він сам впорається та розбереться. Оцей рушій має йти від нього, а не від тебе. Ти ніжна жінка, берегиня домашнього вогнища. Ти й так зробила вже дуже багато, ти турбуєшся про домашній затишок та його доньку. В усе інше не лізь. Ти жінка. Жінка, а не передовик прогресу. От і поводься, як жінка. Ніжна, тендітна…непередбачувана. Але з цим, гадаю, що в тебе повний порядок. Бо я й сама від тебе іноді хмелію, а тебе я знаю значне довше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍