Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

Зграя стояла мовчки, уважно спостерігаючи. Тут не було місця для втручання, не було сторонніх рук, що могли б допомогти. Це було лише між ними двома — між старим альфою та тим, хто кинув йому виклик.

Дядько був досвідченим бійцем, його удари були виваженими, точними, а рухи швидкими. Але Ділан був молодшим, спритнішим, і в ньому палав вогонь, який не дозволяв йому здатися.

Ділан відчув, як тепла кров стікає по скроні після чергового удару. Але він не зупинився.

Дядько важко дихав, на його щоці вже темніла подряпина, але він усе ще стояв.

— Ти витриваліший, ніж я думав, — буркнув він, витираючи кров із губ.

Ділан усміхнувся крізь біль.

— А ти старший, ніж здаєшся.

Як тільки Ділан зробив крок уперед, дядько усміхнувся хижою посмішкою.

— Без зайвих слів, — проричав він.

Його тіло здригнулося, ребра почали хрустіти, змінюючись, розширюючись. Шкіра покрилася густою темною шерстю, пальці видовжилися в лапи з гострими кігтями, а обличчя витягнулося в вовчу морду. За кілька секунд перед Діланом стояв величезний вовк, темний, наче ніч, із бурштиновими очима, що світилися в пітьмі.

Ділан не зволікав. Гарячий потік сили прокотився його тілом, змушуючи кістки ламатися й змінювати форму. Його м’язи напружилися, коли він опустився на чотири лапи, відчуваючи, як кігті вгрузають у вологу землю. Його шерсть була сріблясто-сірою, а очі — темними, повними рішучості.

На мить між ними запанувала тиша. Лише вітер пронісся між деревами.

А потім вони кинулися один на одного.

Глухе зіткнення тіл прозвучало в нічній тиші, коли вони врізалися один в одного, намагаючись звалити суперника. Дядько був більшим, масивнішим, але Ділан був швидшим. Він ухилявся від укусів, перескакував убік, використовуючи кожен момент для атаки.

Дядько намагався збити його з ніг, але Ділан стрибнув убік і вчепився зубами в його плече. Чорний вовк загарчав, різко крутнувшись, і відштовхнув його лапою. Ділан перекинувся через себе, але швидко встав.

Вони кружляли один навколо одного, гарчачи, очікуючи слушного моменту. Дядько першим кинувся вперед, націлившись на горло, але Ділан ухилився, стрибнувши вище, і вп’явся зубами в загривок супротивника. Він стиснув щелепи, змушуючи дядька рвонутися вбік.

Темний вовк смикнувся, намагаючись вирватися, але Ділан не відступав. Він був сповнений люті, сили та впевненості.

Останній ривок.

Ділан використав момент, підбив лапи дядькові та зіштовхнув його на землю. Потужним поштовхом він придавив ворога до землі, вгризаючись зубами в шию, але не замикаючи смертельного укусу.

Дядько застиг.

Зграя затамувала подих.

Ділан важко дихав, але не відпускав його, даючи зрозуміти всім — перемога за ним.

Дядько тихо загарчав, але потім розслабився, визнаючи поразку.

Ділан повільно розтиснув щелепи й відступив.

Він не вбив його.

Вовки навколо переглянулися, хтось опустив голову, визнаючи нового альфу.

Ділан підняв голову й завив. Його голос рознісся лісом, закріплюючи його перемогу.

Він був новим альфою.

Ділан стояв над поваленим дядьком, його важке дихання було єдиним звуком у тиші. Перемога була його.

Повільно він відступив назад, і його тіло знову почало змінюватися. Кістки ламалися й перебудовувалися, шерсть зникала, поки перед зграєю не постав Ділан у людській подобі. Його обличчя було вкрите подряпинами, дихання збите, але в очах світилася незламна рішучість.

Він обвів поглядом зграю, що досі мовчки спостерігала.

— Якщо хтось не готовий визнати мене своїм альфою, — його голос прозвучав чітко й твердо, — він має два варіанти. Або кинути мені виклик тут і зараз, або залишити територію стаї.

У відповідь запанувала важка тиша.

Ділан перевів погляд на дядька, який усе ще лежав на землі, оговтуючись після поразки.

— А ти, — він наблизився на крок, — маєш час до ранку, щоб залишити територію стаї.

Дядько підвів голову, його очі палали ненавистю, але він мовчав. Він знав закон. Він програв.

Зграя стояла нерухомо, поглядаючи то на Ділана, то на його поваленого суперника. А потім перший вовк, кремезний сірий самець, ступив уперед і схилив голову. За ним інший. І ще один.

Один за одним перевертні визнавали нового альфу.

Ділан підняв голову, в його грудях розгорявся вогонь.

Це був лише початок.

Торік, який досі стояв на краю галявини, зробив крок уперед.

Він підійшов до Ділана і, не піднімаючи погляду, схилив голову.

— Її знайшли, — його голос був тихим, але чітким, як удар молота.