Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

— Я іду по крижині, а за лапками минулі тривоги,

А за мною ідуть вже нових льодовиків пінгвінята.

Коли настане полярна зима, щоб не збитися іншим з дороги,

Мій білий пузік запалює нові зірки.

Несподівано музика стихла, і я лише постфактум зрозуміла, що вже прокричала останні акорди. Поперхнувшись, я закашлялася і випустила мікрофон ректора з рук.

— Ти в порядку? — з несподіваною турботою спитав він, торкнувшись моєї щоки.

— Здається… — пробурмотіла я у відповідь.

Жах, який сором!

— Хороша дівчинка, — тим часом промовив чоловік, підхоплюючи мене і кладучи на диван.

Невже він передумав? Невже зараз просто візьме мене, збудившись від мого виконання його власної пісні? Але що найгірше, моє тіло зараз палало так, що я б навіть напевно не стала б чинити опір, надумай він справді позбавити мене цноти прямо тут!

— А тепер моя черга, — задоволено посміхнувся ректор, беручи мікрофон і запускаючи наступну пісню.

Заграла динамічна, бадьора музика, явно не призначена для дівочих вушок. На екрані телевізора запустився кліп. Там він, мій ректор, стояв біля мікрофонної стійки в зеленому картатому піджачку поверх салатної сорочки, а позад нього танцювали стрункі чорнявки в коротких зелених суконьках та з білими бантіками у волоссі (серед яких я, до речі, впізнала Раду). І коли з’явилися субтитри — з азартом заспівав:

— Яка ласкава кринж-крижина,

Полярне сяйво сліпить очі,

А та жагуча айзбержина

З’єднала нас полярної ночі.

Тяжко дихаючи, я лише схлипувала, хапаючись пальцями за оббивку дивана.

Який жах! Я тільки-но співала караоке «Юного пінгвіна», а тепер з непристойною насолодою слухала, як він сам співав! Навіть більше — відчула цей момент злочинного блаженства, який накрив мене, коли з горлянки ректора двічі покотилося:

— Айзбержина ти моя, айзбержина,

Знай, що вдячний тобі я повік

Ох, крижина ти моя, кринж-крижина,

Ти не танула тут цілий рік.

Доспівавши останній приспів, чоловік замовк, а я продовжила лежати на спині, витріщаючись у стелю. І навіть не ворухнулася, навіть не скрикнула, коли губи ректора торкнулися моїх.

— Схоже, ти перемогла, — почула я ніби крізь туман. І підвівшись на ліктях побачила, що Мирослав Поплавленс дивиться на таблицю у програмі караоке, де мій результат був буквально на два бали вищим, ніж у нього. — Так і бути, вважай, що тобі пощастило. Переодягнися, а потім йди прямо на склад. Знайдеш же дорогу? Мама Кайя чекатиме там за годину. Я повідомлю її, щоб видала тобі новий планшет.

Розгубившись, я завмерла на кілька секунд і лише потім кивнула.

Ганебні емоції поступово відпускали мене зі свого полону і мій розум все більше усвідомлював те, що сталося. Від чого мені хотілося кричати — голосно, що є сили! Але треба було стримуватись. Тож я лише закусила губу, знову повертаючись до спальні ректора. І переодягнувшись у свій одяг, вислизнула з цих кімнат, щоб скоріше дістатися свого підвальчика, і перш ніж йти до складу, трохи, зовсім крапельку покричати, ховаючи обличчя в подушці!

...А наступного ранку вся Таємна Крижана Академія шепотілася про те, що на червоній стрічці Ради залишилася лише одна золота смужка.