Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Абсолютно випадково мій погляд впав на дзеркало, якого раніше не помічала, і я ледь не зомліла, побачивши крінжово-розпусну дівку в його відображенні! Але навіть непритомніти було не можна, бо ж тоді лорд ректор точно мене зґвалтує. Адже спляча дівчина не може відмовити чи чинити опір!

От тільки нехай. Нехай він одягнув мене в цей жлобський розпусний одяг. Тому що я, навіть вийшовши в цьому до нього, все одно відмовлю! І скажу, що не збираюся займатися з ним усякими непристойностями! Справді, не може ж він бути таким мерзотником, щоб взяти мене силою?

Набравши повні легкі повітря, я розправила плечі та вийшла у вітальню.

— Приголомшливо. Як я й думав, ти в цьому просто неймовірна, — промовив чоловік, пожираючи мене настільки відверто, що в мене моментально підкосило коліна. І щоб не впасти, залишалося тільки притулитися до найближчої стіни. Як же паморочилося в голові! — Не стій там, іди сюди. Сідай, — кинув він, вказавши на крісло навпроти.

Тремтячи і перечіпаючись на рівному місці, я дійшла до крісла, нерішуче опустилася в нього і тільки тоді зважилася знову подивитися на Мирослава Поплавленса.

— Отже, студентко, пропоную обговорити ваше покарання, яким ви повинні відпрацювати новий планшет, — лукаво заговорив лорд ректор. — Спочатку я хотів би дещо уточнити.

— Що ж? — нерішуче прошепотіла я.

— Як добре ти співаєш?

— Про що ви?! — жахнулася я, відчувши, як спина вкрилася холодним потом.

— Тільки не кажи мені, що в тебе взагалі немає слуху чи голосу, і співати взагалі не вмієш.

— Ні, звичайно, вмію!..

— Просто чудово, — вів далі ректор. — У такому разі зараз ми з тобою влаштуємо змагання караоке.

— Як це? — здивувалась я, не вірячи власним вухам.

— Як? — протягнув чоловік. — На величезному плазмовому телевізорі підуть ролики з текстом моїх авторських пісень, які почнуть грати. Кожен із нас візьме мікрофоном і буде по черзі співати. Співати мої власні пісні, які я оберу! — владно заявив ректор. — А програма підраховуватиме, хто з нас впорався краще. Ну а якщо ти програєш… то я не заздрю тобі, — хижо додав чоловік. — І не треба робити такі великі перелякані очі! — засміявся він.

— Будь ласка, не треба! — заблагала я, спостерігаючи за тим, як ректор встав з дивана, скидаючи зі своїх плечей мантію, під якою виявився чорний піджак, суцільно обшитий паєтками. І запустив програму караоке.

— Але ж ти маєш відбути покарання і компенсувати зіпсований планшет, — знизав плечима чоловік, простягаючи мені мікрофон. — Давай, починай.

Мені просто не вірилося, що це справді відбувається. Що я, вставши з крісла, несміливо підійшла до лорда ректора і взяла мікрофон, теплий від його руки, злякано підняла погляд... І зустрілася з його очима замість того, щоб дивитися на плазмовий екран, де запустився кліп, в якому стрибали молодиці в латексних чорних сукнях з розрізами до трусів.

— Чого чекаєш? Давай, співай, — хмикнув лорд ректор, провівши кінчиком вказівного пальця моїми губами. — Чому мовчиш? Невже боїшся?

— Так, — несподівано зізналася я, і від цього слова ледь не зомліла!

— А даремно, тобі сподобається це робити, — простяг чоловік, проводячи пальцем по моїй шиї вгору, до підборіддя. — Цей кліп. Він тобі подобається, Марічко. Я правий?

— Він...

— Адже подобається, я бачу, — спокусливо прошепотів ректор. — І ти хочеш заспівати цю пісню. Просто до сказу хочеш відкрити рота і почати. Правильно?

— Це… це неправда…

— Не бреши собі, лялечко. Давай, просто почни, а потім сама не зможеш зупинитися! А то я вже втомився чекати і можу зірватися.

Здригнувшись від цих слів, я несміливо піднесла мікрофон до губ. Раніше, в дєрєвнє тітки Авдотьї, мені доводилося співати зовсім інші пісні — «Не ший ти мені, матінко, червоний сарафан», «Ах, утушка моя лучна», «У полі береза стояла»… І тепер, коли співати доводилося ОСЬ ЦЕ, я відчувала лячну бентегу. З якоювидихнула зі своїх грудей:

— Я стояв на крижині — на крижині життя молодого,

Я розкуто стрибав, наче той чорно-білий пінгвін,

І казав мені батько: "Щоб не гепнутись, синку, об айсберг,

Ти іди від низин, ти іди від низин до низин."

— Шикарно, — прогарчав ректор, вставши за мною і запускаючи пальці в моє волосся. Від цього нехитрого руху я ледь не збожеволіла! І проти волі застогнавши, на чистому автоматі з надривом заспівала:

— Юний пінгвін

Юний пінгвін

Ти іди від низин до низин, до низин!

Невже… невже я справді роблю це? Співаю у покоях свого ректора його ж власні пісні? Тримаю біля свого рота мікрофон, та ще й так тягну при цьому щось, окрім рускіх народних пєсєн, які співала під ізбой тітки Авдотьї, поки вона ригала через зіпсовану залупянку... Це кінець, для мене все скінчено! Я зіпсована, яка ж я зіпсована! Навіть вийшовши заміж в руской дєрєвнє тітки Авдотьї, я ніколи не стала б співати таких пісень! Ох, як же я впала так низько? Докотилася до такого жахливого дна? Дізнайся про це тітка, то їй би водка в горло цілу годину не лізла! Хіба ж… хіба дівчина має співати отакі пісні? Хіба це взагалі нормально?