Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

— Тільки не це, — прошепотіла я крізь клубок у горлі, піднімаючи з підлоги те, що залишилося від нього. Ну як же так? Чому все настільки несправедливо?

Захисне скло не те що потріскалося — обернулося на суцільну білу пластину від міріад маленьких тріщин. Частина його навіть відпала від екрану, який, вкритий товстим павутинням, відвалився і валявся за півметра від того, на що перетворився гаджет. Міцна задня панель відскочила, погнувшись, і розбиті мікросхеми валялися на сірому камені. Сумнівів не було: ЦЕ просто неможливо відремонтувати!

Тремтячими руками я почала квапливо збирати планшет, до останнього уламка. Так, ніби десь у цих стінах є чарівник, який зуміє магією відновити його, якщо не загубиться жодного шматочка зламаного предмета. Але розумом розуміла, що на таке не варто розраховувати! Виходячи з вивченого за ці тижні, я знала, що можливості магів не безмежні, і ремонт заклинаннями найскладніших електронних приладів в ці можливості не входить.

— Що я бачу! — раптом пролунало наді мною і я ледь не розплакалася, почувши цей голос.

Ректор стояв поруч, його нога зупинилася за лічені сантиметри від тріснутого екрану. І піднявши погляд, я побачила губи, що розпливлися в посмішці.

— Студентка Мальва, як я бачу, ви вже встигли зіпсувати державне майно?

— Я… я не винна! Це вийшло випадково!..

— Звичайно, випадково. Не думаю, що навіть настільки зухвала дівчина, як ви, почала б навмисне кидати зі сходів власність академії.

— Мене просто штовхнули! Я…

— Ви знаєте правила, — перебив ректор, нависаючи наді мною з підступним виразом обличчя. — І якщо хочете отримати новий планшет, щоб мати можливість продовжувати навчання, то просто зобов'язані відбути покарання, яке компенсувало б завдані вами збитки.

Від страху хотілося кричати. Цей чоловік… та що він задумав?!

— Ідіть за мною, студентко, — викарбував Мирослав Поплавленс, несподівано розвернувшись на підборах. Я розуміла, що це кепсько, але не наважилася… ні, просто не мала права не підкорятися його наказу! Тому навіщось незграбно підібравши в оберемок те, що залишилося від планшета, почимчикувала за ним, неначе маленьке перелякане курча за куркою.

Мене так поглинула паніка, що я навіть не звернула увагу на те, куди ми йдемо. І лише постфактум, коли чоловік зупинився, дістаючи ключ, зрозуміла, що ректор привів мене до великих міцних дверей у житловому корпусі для викладачів!

— Проходь, Марічко, — хмикнув він, пропускаючи мене вперед.

У кімнату, яка виявилася розкішно обставленими покоями. І я не мала найменших дурних сумнівів щодо того, кому вони належали!

— Ні, я не піду, — прошепотіла я, замотавши головою.

— Невже? — глузливо простяг ректор. — Давай швидше, не тягни. Я й так на межі. Тому май на увазі, — додав він, схилившись над моїм вухом, і лоскочучи його своїм гарячим диханням. — Якщо ти, замість того, щоб слухняно пройти всередину, і далі мене дратуватимеш, ми робитимемо це прямо в коридорі.

Зойкнувши, я кулею влетіла в кімнату, і лише постфактум, коли ректор зачинив двері, усвідомила, як же по-дурному потрапила в цю мишоловку, в якій залишилася навіть без тієї примарної ілюзії захисту! Тепер ми з ним зовсім одні, в його особистих покоях, і ця людина навіть не намагається приховувати своїх намірів. От же дурепа! Яка я дурепа! Безнадійна, безпорадна, слабохарактерна дурепа!

— Залиш це барахло, чого тягаєш його за собою? — не дивлячись кинув лорд ректор, проходячи до сусідньої кімнати.

Не знаючи, що робити з уламками планшета, я як могла зібрала їх і поклала на край найближчого столу. Щойно встигла зробити від нього крок, як чоловік повернувся. І побачивши те, що він ніс у руках, ледь не зомліла від страху і сорому!

— Давай, одягай, — скомандував він, кинувши на велике м'яке крісло костюм настільки дивний, що мені відразу ж захотілося сховати його подалі, а то й зовсім викинути у вікно! — І так, дозволяю переодягнутися в спальні, не псуй мені сюрприз, — додав чоловік, опускаючись на диван, що стояв посеред вітальні якраз навпроти крісла. — До речі, можеш не турбуватися, цей комплект новий, тож інші дівчатка його не носили. Я взагалі не настільки жлоб, щоб у моїх мазунок був спільний гардероб. Тому від сьогоднішнього дня це твоє, забереш із собою, як ітимеш. І про всяк випадок попереджаю: не думай його викинути, інакше пошкодуєш про те, що народилася! — зловісно додав він, наче прочитавши мої думки.

Задихаючись, я тремтячими руками взяла в руки одяг, до якого мені ніяково було торкатися... і різко схопивши його, кулею вибігла до сусідньої кімнати, яка виявилася спальнею.

Як нерозумно! Який сенс мені тікати в соромі, тримаючи в руках ОСЬ ЦЕ, якщо вже за хвилину доведеться вдягнути його на себе. Так мало того, ще й вийти в ньому до того ненормального чоловіка, який чекає моєї появи, щоб…

Ох матінко, невже я справді роблю все це? Прийшла сюди, тепер роздягаюся і збираюся одягнутися немов остання божевільна клоунесса з дешевого цирку...

Я що, справді зараз збираюся віддатись лорду ректору?

Від однієї тільки думки про це серце закалатало.

Цей одяг… він був жахливий. Біле бікіні, обшите по краях білими гірляндами, які яскраво засвітилися, варто було мені натиснути на приховану під тканиною кнопку. Величезна, оздоблена такими самими гірляндами біла корона з пір’ям страусів. Туфлі на шпильках та колготки в сіточку. А що найгірше — блискучі золоті пов’язки-рукави, що нагадували крила. Немов у танцівниць з бразильського карнавалу, які готуючи костюми, пограбували бідний циганський табір.