Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

До речі про них… Я відставила вбік спорожнілу чашку, дістаючи картку і ховаючи конверт з листом від “К” у сумку. Тут, звісно, добре, але й роботу ніхто не скасовував, тим паче я хотіла ще встигнути заїхати до батьків. Якщо вже роздавати поради - треба й самій їм слідувати.

Хоча, зізнаюся, за тим, як на моєму листі з'являється сургучний відбиток, я простежила с захопленням. Адже це ніби маленьке диво. Писати паперовий лист у століття, коли люди намертво прилипли до клавіатур і навіть пости в інтернеті стали писати за допомогою штучного інтелекту.

Вже на виході з кафе обернулася, спостерігаючи за тим, як Наталя вкладає мого листа в ящик, але в цей момент погляд затримався на хлопці, що стояв за стійкою і дивився прямо на мене. Серце зробило кульбіт, а я останній крок до виходу.

Боже мій! Це ж той кучерявий з театру! І фінгал під оком так і не зійшов. Сподіваюся, він мене не впізнав. Як же ніяково все-таки вийшло ...

***

Кафе "Фортуна".

Трохи раніше.

– Костю, ну як у нас тут справи? Зроби мені каву – Кір привітно посміхаючись, підійшов до баристи, поглядаючи йому за спину.

Згадуваний Костя насупився, відсуваючи у бік чашки і з тривогою дивлячись на Кирила.

– Босс, зізнайся, що трапилося?

– А що трапилося?

– Що трапилося? Це вже сьома чашка за день, а ще нема й третьої години.

– Хм. Гаразд, можливо. Не рахував. Але і ти не відповів, – Кирило кивнув на поштові скриньки на стіні.

– Та все ок. Пишуть листи, жінки постять у соцмережі, чоловіки просто пишуть, під каву. Вже чоловік 30 підходили дізнатися, коли запускатимемо наступну партію.

– Ну, ти ж відповідаєш?

– Задовбався вже, – хлопець втомлено опустив плечі і тут же натягнувши на обличчя ввічливу посмішку відтараторив: – Щопонеділка о 10:00 номерки минулого тижня обнуляються, і ви також можете випробувати долю і написати листа своєму щастю.

– Трохи незграбно, але непогано. Іди, відпочинь, я тебе заміню, заразом каву зроблю.

– І все-таки щось з тобою сталося... – похитав головою Костя, поступаючись місцем.

– Іди вже, Ванга недороблена.

Що ж так довго – думав Кирило, дивлячись на опущений прапорець біля цифри «7». Підходили відвідувачі, він за звичкою, що виробилася ще під час студентства, спритно виконував замовлення, усміхаючись навіть майже щиро. Кілька разів за спиною пробігала Наталя, одна з офіціанток. Метушня… Через 10 хвилин він уже був готовий пошкодувати, що відіслав Костика.

Навіщо він взагалі ходить перевіряти цей лист? Ну, почекав би до вечора, велика справа. Та й Маруся може виявитися ким завгодно, он тією старенькою біля вікна в білій пуховій хустці, або жінкою років сорока в суворому костюмі, яка роздратовано щось відбиває пальцями по клавіатурі. Може взагалі школярка, чи ось вона – погляд зачепився за чимось знайому дівчину в витонченому приталеному пальто. Чорне волосся падало на обличчя, колір очей з такої відстані було не видно, але сама хода, манери, щось йому нагадували. На секунду їхні погляди зустрілися, але тут же за дівчиною зачинилися двері й омана спала.

Повернувся Костя, знову побігла кудись Наталя.

– Пост здав, – промовив Кирило, роблячи крок убік, і мимоволі знову глянувши у бік поштової скриньки.

– Пост прийняв, – жартівливо віддав честь Костя, займаючи своє місце та приймаючи замовлення у чергового відвідувача.

Він не бачив, як по обличчю Кирила розповзалася задоволена посмішка, не помітив, як зник ключ із висувної шухляди, як він з тихим клацанням повернувся в замку. Прапорець біля номера «7» опустився вниз, а Кирило, забувши про каву, вже йшов у бік свого кабінету.

Тільки дуже уважний спостерігач зміг би помітити маленький білий трикутник, краєчок конверта, що стирчав з його кишені, але кожен у цій залі мав свої турботи, і його маленьке щастя так і залишилося ніким непоміченим.