Майя Молчанова - Фортуна, Майя Молчанова

РОЗДІЛ 6

„Людина живе тільки зараз.

Решта або минуло вже, або, невідомо, чи буде.

– Марк Аврелій

 

Кажуть лінь двигун прогресу. Брешуть. Двигун прогресу – цікавість. Вічні "А якщо?" та «Авось». Щоправда, вони ж найчастіше стають причиною найрізноманітніших нещасних випадків, непорозумінь і просто дивних історій, які зазвичай згадувати набагато веселіше, ніж проживати. Але зараз розмова про інше…

Зазвичай я намагаюся робити так, щоб від цікавості не могли знайти собі місця мої учні. Простори літературних шедеврів відкривають для цього море можливостей, і я намагаюся використати їх максимально. Сьогодні ж навпаки місця не знаходила я,  з усіх сил намагаючись змусити себе припинити постійно дивитися на годинник.

З чого взагалі мені має бути цікаво, кому дістався мій лист? Проте було. Ще й як! За один єдиний день я змучила себе уявними монологами, на теми ”що ще написати” і “на що ж мені чекати у відповідь”. Не дивно, що до кафе я йшла з передчуттям дива та в піднесеному настрої.

Навіть погода змилостивилася над містом, розганяючи хмари. Легкий вітерець колише листя, яскраве блакитне небо, відбивається у вітринах сонячними відблисками.

Намагаючись стримати хвилювання, я відчинила двері, привітно посміхаючись вже знайомій офіціантці і відразу ж видивляючи свій далекий столик, що сподобався вчора.

– Вільний! – радісно відзначаю я про себе і, недовго думаючи, займаю місце біля вікна.

Наталя, принаймні так було написано на бейджі офіціантки, не змусила довго чекати. Не минуло й хвилини, як вона з'явилася поруч із блокнотом напоготові.

Я теж підготувалася, і маленька паперова візитка опинилась у моїх руках не менш оперативно. Майже одразу на стіл лягла ручка, кілька аркушів паперу та два конверти, один порожній, а от інший – запечатаний. Його Наталя дістала з поштової скриньки, доки я з цікавістю розглядала відвідувачів. Кава і тістечко були ще десь там на кухні, на півдорозі до мене, а я вже розкривала конверт, вчитуючись у розгонистий, явно чоловічий, почерк.

“Дорога “М”, якщо ми вирішили залишатися анонімами і говорити відверто – пропоную одразу перейти на “ти”.

Отже, Маруся...» – Пробігши, здається, за секунди весь текст, трохи затримавшись на трьох карикатурах, що зображують дівчинку школярку з бантами, мадам з об'ємним бюстом і стару з горбом і носом як у баби Яги, я в черговий раз хмикнула, стримуючи сміх, і почала писати відповідь.

 

“Маруся?! Серйозно? Дякую хоч не Манька. Так і уявляється корова на галявині. (Напевно, зовсім не так треба починати подібні листи, і епістолярний жанр це не моє, але міняти не буду.)

Невже вся фантазія пішла на карикатуру? (До речі, жодна з них на мене зовсім не схожа! Тому мимо.)

Пошукайте.., – закреслила "те", вирішивши, що не братиму чистовик через таку дрібницю. – …в засіках уяви, може залишилося ще трохи ідей на нормальні імена?.. Інакше я помщусь, і бути тобі Кешкою ​​чи Казиміром. Ще не визначилась.

В іншому(А в цілому)... Рада знайомству. Думаю, чимось ми з тобою навіть схожі. Щоправда, моя робота, хай і улюблена, але іноді з неї хочеться втекти. Будинок у такі моменти стає непоганим притулком. Будинок та книги.

До речі, щодо школи ти вгадав. У мене сьогодні було шість уроків. Ти провидець?

Гаразд, гаразд… можеш видихати. Не хвилюйся за почерк, це професійне.

Ми продовжуємо тему самопізнання і риємось у пам'яті у пошуках того, що любимо? Мені здається у моєму випадку це погана ідея. Не в тому сенсі, що я не хочу ділитися, а в тому, що мені не вистачить паперу, а тобі, боюся, терпіння, читати список того, що мені подобається.

Тому, мабуть, піду від протилежного.

Особисто я не люблю морепродукти, запах диму та кальянів, ненавиджу їздити в громадському транспорті в годину пік. Чи це не те?

Не люблю брехню, підлабузництво і ті моменти, коли ти не можеш ні на що вплинути і змушений просто пливти за течією.

Хоча і це дрібниці.

Я ненавиджу помилятися.

Ось тепер точно достатньо.

І ще. Можливо, я лізу не у свою справу. Можеш мене зупинити, і я більше не згадаю цієї теми. Можеш навіть не відповідати, я зрозумію. Але сім'я - це найголовніше. Сім'я та друзі. Тож хоч би як ти не любив свою роботу, скільки б душі в неї не вкладав, твої рідні повинні залишатися завжди на першому місці. Це частина тебе».

"М".

 

Закінчивши листа, я перечитала його кілька разів, але розуміючи, що ще трохи і почну його скрупульозно редагувати, підводячи до звичного офіційного стилю звітів, від гріха подалі, сховала його в конверт.

"К"... Цікаво це теж перша літера його імені? Костя, Кім, Кирило, Кай? Ні, в цей лист я вже не додаватиму своїх припущень, але в наступному…

Як же важко чекати на відповідь…

Ми настільки звикли до вічного поспіху, що зовсім розучилися чекати. Женемося за секундами, за хвилинами, а можливо, це вони женуться за нами. Вічно поганяючи термінами, графіками та дедлайнами.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍