Alina Pero - Швидке побачення з тобою, Alina Pero

Кав’ярня була забита людьми. Я стала в чергу, витягла телефон і почала гортати новини, щоб не думати про те, як хочу додому й загорнутися в плед. Ще й якийсь дивний день – наче й нічого поганого не сталося, а відчуття втоми таке, ніби я особисто врятувала світ.
– О, знову ти?
Я підняла голову. Переді мною стояв Богдан.
– Що, тепер переслідуєш мене? – буркнула я, схрещуючи руки на грудях.
– А може, це ти мене переслідуєш? – він нахилив голову вбік, удавано задумуючись. – Хоча, здається, я тут першим стояв.
Я закотила очі, але куточки губ зрадницьки сіпнулися в усмішці.
– Якщо ми зустрінемося ще раз цього тижня, я вимагатиму пояснень від Всесвіту.
– Готова посперечатися, що Всесвіт хоче нас звести, – серйозно заявив він.
Я пирснула й зробила крок уперед – черга нарешті рухалася.
– І що береш? – Богдан нахилився, намагаючись підглянути в мій чек.
– Лате.
– Класика.
– А ти, мабуть, американо?
– Звичайно, – кивнув він. – Але іноді беру капучино. Так, щоб трохи урізноманітнити життя.
Я пирхнула.
– Авантюрист.
Ми взяли свої напої й рушили до виходу. Я вже хотіла просто кивнути на прощання, але Богдан затримався.
– Якщо серйозно, радий тебе бачити. Як справи?
Щось у його голосі змусило мене насторожитися. Ні натяку на підколювання чи сарказм – він запитав це… просто. Без жартів.
Я знизала плечима:
– Нормально. Робота, друзі, все як завжди.
– Оксана досі будує твоє особисте життя?
Я розсміялася.
– Як же без цього?
– Ну, якщо їй знадобиться нова жертва – я в списку не стою, – підморгнув він.
Хотіла відповісти щось колюче, але раптом зрозуміла, що не хочу. Було навіть приємно просто так говорити.
– Гаразд, мені пора, – сказала я, трохи вагавшись.
– Побачимося. Але якщо це станеться ще раз цього тижня – знай, я сам почну шукати відповідь у Всесвіті.
Я хитнула головою й вийшла на вулицю.
Теплий стаканчик лате грів руки, а в голові крутилося одне-єдине питання: що, як Богдан має рацію? Що, як Всесвіт справді щось задумав?