Sava - Минуле яке нас міняє, Sava

Спогади що не дають спокою

Глава 13: Спогади, що не дають спокою

Олексій стояв на обриві, вдивляючись в далекий горизонт. Далеко на передовій відлунювали постріли. Війна не відпускала, і кожен день здавався все важчим. Він був у гарячій точці, на самому краю лінії фронту, де, здавалося, життя і смерть танцюють в одному ритмі. Спогади про Ірен не давали йому спокою. Вони були його єдиним вікном у інший світ, у той, що він втратив, коли війна прийшла в його життя.

Олексій часто згадував її. Ті моменти, коли вони ще були разом, коли мріяли про майбутнє, будували плани. Вона була для нього усім. Відтоді, як вона пішла, його душа залишалася порожньою, а серце порване. Як він міг втратити її через свої помилки, через свою слабкість? Як міг зробити так, щоб вона пішла, залишивши його на самоті, серед руїн, що він сам собі створив?

Ще до того, як війна змінила його життя, Олексій був зовсім іншою людиною. Він мав мрії, надії, цілі. Вона була частиною цих мрій. Але після того, як він втратив її, після того, як його серце розбилося, він вирушив у темний шлях, який привів його до фронту. Він почав вживати речовини, намагаючись забути біль. Після того, як війна забрала його мрії, забрала нормальне життя, Олексій зрозумів, що тепер він служить лише одній меті — вижити, повернутися додому, навіть якщо це буде вже інша реальність.

У хвилини тиші, коли відлуння вибухів стихало, він діставав телефон. Ірена не була в його списку контактів, але він знав, де її знайти. Переглядав її профіль в соцмережах. Спочатку це було просто цікавість — що з нею, чи не змінилася вона. Але згодом це стало чимось більшим — його способом зберегти зв’язок з минулим, з тим життям, яке вже не можна було повернути. Він хотів побачити її фотографії, прочитати її думки, навіть якщо це було болісно.

Часом він не міг стримати себе і писав. Короткі повідомлення, що залишалися в чернетках. Він не відправляв їх, бо знав — у неї є нове життя, новий чоловік, нові мрії. Він відчував, що не має права на це. Але з кожним повідомленням він виписував біль, що досі залишався в ньому, як старий рубець.

“Я часто думаю про тебе, Ірено. І це вже не має значення, що ми давно не разом. Просто хотів, щоб ти знала: я ще живу, я все ще думаю про тебе, хоча знаю, що вже не варто...”

Кожен раз, коли він писав, ці слова розривали його ще більше, ніж самі спогади. Він згадував їхні розмови, сміх, моменти, коли все здавалося можливим. Він не міг простити собі, що дозволив собі втратити її через свою дурість, свою слабкість. І хоча війна ставала важчим випробуванням, ніж він міг уявити, цей біль за нею залишався постійним супутником.

Він згадував, як ще в минулому житті, коли вони разом ходили по вулицях, сміялися, гуляли під дощем, говорили про майбутнє, вони мріяли. І тепер ці мрії стали лише тінями, що поверталися до нього вночі, коли він лягав спати. Але навіть серед всього цього хаосу, в гарячих точках, де кожен день міг стати останнім, Олексій не переставав думати про те, що було. І він відчував, як його серце стискається від того, що вже не буде повернення.

Війна змінила його, як і багатьох інших. Вона забрала віру, забрала молодість, забрала майбутнє. І тільки в тих хвилинах, коли він згадував про Ірен, Олексій відчував хоч якийсь зв’язок з тим старим життям. Але ця думка, це бажання повернутися, було болючим, бо він знав, що не має права на це.

Тепер він уже не шукав у її профілях відповіді на свої питання. Він просто залишав їх там, в тих спогадах. І хоча він не міг повернутися до неї, він все одно продовжував жити в цьому світі, де не було місця для надії, але було місце для пам'яті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍