Анатолій Луженецький - Проєкт Лазар, Анатолій Луженецький

- Що за хрінь зараз верещала? - я дещо схвильовано запитав, підсмикуючи хвостом. Камінь кинув чоловікові, його здобич. Той спритно спіймав, усміхнувшись. - Ти ще говорив щось про посланців?

- Заходь всередину, уже вечоріє, там поговоримо, - і якось із прищуром оглянув околицю. - Вночі надто небезпечно.

***

Очікуючи поки кришка відійде вбік, я намагався достукатися до свого тіла. У грі зараз ніч і після розмови з Морфеєм, як представився старий, я ліг спати. Та це у світі Альфа, у сьогоденні ж мене витягали з капсули для повторних тестів.

- Зараз перевеземо тебе в іншу кімнату, там діагност потужніший. І мені тут прийшли твої запитання з гри. - Данило дістав планшет і пішов за медиками, що переносили мене. - Отже, щодо затяжного початку, так, ми хочемо взагалі прибрати цю кімнату і запускати людей у різних точках світу, споряджаючи по мінімуму відразу. А перед цим провівши їх по динамічній історії. А щодо твого початку, - чоловік важко зітхнув. - У створенні сюжетних ліній люди не брали участі, все робив експериментальний штучний інтелект. Тому в майбутньому для кожної істоти все буде підбиратися індивідуально. Але для цього нам і потрібен тестувальник із повним зануренням, щоб відстежити рішення ШІ. Поки що... все виглядає обнадійливо.

Я приголомшено перетравлював інформацію, прикривши очі. Усе в них експериментальне. Поспостерігавши, як мене запаковують у діагност, Данило, не дочекавшись запитань, пішов за медиками. У голові сам собою сплив діалог зі старим. Ми сиділи за грубим столом, потягуючи трав'яний чай. У приміщенні було темно, освітлення давало лише призахідне світило, що заглядало через відкрите віконце. До речі, місцеве сонце в них мало назву - Аркха, на честь богині вогню, світла та життя.

- Посланці - це ті, кого закликають інші боги в наш світ. Вони приймають наше обличчя, проте всередині в них інша суть. Так кажуть легенди, не думав, що мені доведеться це побачити.

 - Ну з чого ви взяли, що я чужинець?

- Досить «викати», я не настільки старий! - зробивши ковток чаю, Морфей продовжив. - Відчуваю, від тебе чимось іншим тягне, не як від людей. При цьому настільки чужим, що навіть справ мати не хочеться. Можливо, я більш чутливий через тривале відлюдництво, людей бачу кілька разів на місяць, - він замовк, втупившись у вікно. - А тепер слухай уважно, у тебе є вибір: ідеш зранку в найближче місто, і на цьому ми прощаємося. Або залишаєшся у мене.

- Хм...

- Я бачу, що ти нормальний, хоч і за меч схопився при зустрічі, але не дістав. Навчу дечого, розповім, що знаю. Допоможеш мені позбутися нежиті та інших проблем, - стиснувши губи, старий перевів погляд на мене. - Та істота - домовик, оселяється в домі, приманюючи злі сили. Мене не було кілька днів, і коли я повернувся, мій дім вже був зайнятий. Пощастило ще, прийшов після світанку і зміг відірватися від скелетів. Уже думав бігти в село за мужиками, а тут ти якраз маршируєш. У цьому забутому богами місці...

Морфей замовк, я ж роздумував над його пропозицією, адже звучить заманливо. Крехтячи піднявшись, старий зачинив віконниці й замкнув двері на засув, а потім побрів навпомацки до лежанки. Я чудово бачив у темряві всі його рухи, адже працював навик нічного зору.

- Лягай спати, ранок вечора мудріший. Прокинешся, тоді й даси відповідь.

І зараз, лежачи в гудючому пристрої, я більше схилявся до того, щоб залишитися зі старим. Заінтригувала мене його історія та поведінка. Хоч і грубий старий, та дав стільки інформації незнайомцю, що мимоволі починає мені подобатися. Навіть шкода, що доводиться перериватися на обстеження, йдучи з такого дивовижного світу. Стоп, чого це я, треба не забувати про реальне життя. Цікаво, як там Ліліт? І… куди все ж таки подівся дядько Саша?

Гудіння стихло, мене перенесли на кушетку і покотили назад до капсули.

- Отже, так, - Маховскі підійшов до мене, щось вичитуючи з планшета. - Ми бачимо нейронну активність у тілі під час твоїх рухів у капсулі. Це великий плюс, із підтримувальним гелем твоє тіло не атрофується, і мозок продовжуватиме звично функціонувати. Тобто, чим більше ти там рухаєшся, тим швидше повернеш собі рухливість

Настрій стрибнув угору, я зможу рухатися! Все-таки сучасні технології мене дуже тішили. Однак дивлячись на похмуре обличчя Данила, я насторожився.

- Щось не так?

- Є недолік: спочатку планувалося, що ти встанеш на ноги через місяць, розрахунок був проведений на перших тестах. Другі тести вже точніші, і ми припускаємо твоє відновлення десь протягом півроку. Тому займайся, тренуйся, вбивай, - побачивши мій здивований погляд, Данило пояснив. - Під час вбивства поглинається енергія мертвого, він підвищує силу твого аватара, це дасть тобі змогу давати більше навантаження на тіло, - відволікшись на медика, який підійшов, Маховські скомандував: - Приступайте.

Мужики спритно витягли візок і повезли назад до капсули. Данило Майклович, немов йому нічим було зайнятися, слідував поруч, продовжуючи щось вивчати в планшеті. Я ж якихось нагальних питань не мав, плануючи тільки зв’язатися з сестрою. Коли мене вже переносили в капсулу, чоловік ляснув себе по лобі.

 - Забув! Це був останній тест, тепер ти на найближчі кілька місяців будеш у грі. Про твоє тіло ми подбаємо, головне, постарайся не вмирати. Удачі.

Тепер зрозуміло, чого він тут крутився, враховуючи, наскільки я піду в ігровий світ. Капсула почала наповнюватися гелем, і моя свідомість почала йти кудись у далечінь. І знову мене поглинула темрява, але навіть її лякаючий вигляд не зміг стерти з мого обличчя щасливу посмішку.