Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

її перекладають як «Туга за батьківщиною», «Меланхолія», але якщо вже казати докладніше, то назва мала б звучати як «безпричинна журба, яку викликає в людському серці споглядання ланів та полів». Назву непросто перекласти точно.

— Знаєш, її часто грала одна моя знайома. Ми вчилися у старшій школі в одному класі.

— Я також люблю цю п’єсу. Але вона не дуже популярна, — сказав Хайда. — А твоя знайома добре грала на фортепіано?

— Мені складно оцінювати, бо в музиці не тямлю. Але щоразу, коли я її слухав, думав, яка це гарна п’єса. Як би це сказати?.. Сповнена ніжного суму, однак без сентименталізму.

— Ну, якщо так, як ти описуєш, то, очевидно, ти слухав її у майстерному виконанні. П’єса здається технічно простою, але виразно складна. Якщо просто грати по нотах, то звучить нецікаво. І навпаки, якщо переборщити з експресією, починає звучати дещево. Характер музики може змінитися навіть від манери використання педалі.

— А хто це зараз грає?

— Лазар Берман (Радянський піаніст (1930—2005)), російський піаніст. Він виконує твори Ліста, наче змальовує найтонщі порухи серця. Загалом фортепіанні твори Ліста мають репутацію технічних і поверхневих. Але серед них трапляються й ось такі штуки. Якщо у цілості уважно слухати, то розумієш їхню особливу внутрішню глибину. Проте глибина часто майстерно прихована за прикрасами. Особливо це стосується ось цього альбому «Роки прощі». Небагато є виконавців, які грають Ліста правильно і красиво. На мою думку, з порівняно сучасних це Лазар Берман, зі старіших — Клаудіо Аррау (Чилійський піаніст (1903—1991)). Коли заходила мова про музику, на Хайду нападала балакучість. Він продовжував говорити про особливості виконання Берманом творів Ліста, але Цкуру його вже не чув. У його голові надзвичайно виразно й об’ємно виринула постать Білої за виконанням цієї п’єси. Наче кілька прекрасних митей, чинячи спротив об’єктивному натискові часу, пливли до нього догори проти течії — і ось уже чутно їхній легенький плюскіт...

Ось у вітальні стоїть рояль «Ямаха». Як відображення ретельності її власниці, завжди ідеально налаштований. На блискучій поверхні жодної тьмяної плямки, жодного відбитка пальця. З вікна ллється пообіднє сонце. Падає тінь від кипарисів у саду. Вітер гойдає фіранки. На столі стоять горнятка для чаю. Її чорне волосся акуратно зібране ззаду. Уважний погляд спрямований на ноти. Довгі прекрасні пальці покладені на клавіші. Ноги натискають на педаль. Вони точні і ховають надзвичайну силу, про яку неможливо було б здогадатися, добре не знаючи дівчини. Біліють гладенькі литки, наче кераміка, облита поливою. Коли Білу просили щось виконати, вона часто грала цю п’єсу. «Le Маї du Pays». Безпричинна журба, яку викликає в людському серці споглядання ланів та полів. Туга за батьківщиною. Меланхолія.

Коли він отак слухав музику, злегка заплющивши очі, відчув, що не може дихати. Наче важка хмара засіла у грудях. Закінчилася п’єса, почалася наступна, але Цкуру сидів зі стуленими вустами, заглибившись у свої спогади. Хайда час від часу кидав на нього погляд.

— Я, може, залишу ці платівки у тебе? Усе одно в гуртожитку не можу слухати, — сказав він, ховаючи платівку в конверт.

Цей комплект із трьох платівок у коробці ще досі лежить у Цкуру в кімнаті. Поруч із Барі Маніловим та «Pet shop boys».

Хайда прекрасно куховарив. Кажучи, що це подяка за можливість послухати музику, він часто купував продукти і варив їсти. Від сестри у квартирі залишилося кухонне начиння та посуд. І Цкуру перебрав його собі, так само, як меблі та поодинокі телефонні дзвінки від її колишніх кавалерів («Вибачте, сестра тут уже не живе»). Двічі-тричі на тиждень хлопці вечеряли разом. Розмовляючи на різні теми під музику, вони смакували наїдки Хайдиного авторства. Зазвичай він зупинявся на чомусь невигадливому, але у вихідні, бувало, кидав виклик хитромудрим стравам. Смакувало завжди чудово. Напевно, кухарський талант Хайда мав від Бога. Будь- що — звичайна яєчня, суп місо, верщковий соус чи паелья — усе вдавалося йому щвидко і бездоганно.

— Шкода тримати тебе на фізичному факультеті. Ти повинен відкрити власний ресторан, — сказав Цкуру напівжартома.

Хайда розсміявся: — Непогана думка. Але я не люблю маринуватися в одному місці. Мені подобається вільне життя, щоби я міг думати проте, що мені забагнеться, коли завгодно і де завгодно.

— Я розумію, але це зовсім непросто.

— Непросто. Саме так. Але я вже себе налаштував. Хочу бути вільним. Я люблю куховарити, але не хочу робити з цього професії і зачиняти себе в кухні. Бо тоді почну когось ненавидіти.

— Кого?

— «Кухар ненавидить офіціанта, а обоє — відвідувача», — сказав Хайда. — Це слова з драми «Кухня» Арнольда Вескера (Arnold Wesker (1932—2016) — британський драматург, прибічник т. зв. реалізму кухонного зливу). Позбавлена свободи людина неодмінно починає когось ненавидіти. Чи ти так не вважаєш? Я не хочу так жити.

— Тобто ти хочеш вільно мислити власною головою, перебуваючи в обставинах, які тебе не сковують?

— Саме так.

— Я думаю, що вільно мислити власною головою не є просто.

— Зрештою, вільне мислення зводиться до відсторонення від власного тіла. До того, щоби вийти із загороди тіла, звільнитися з кайданів, дати ширяти логіці. Це і є наділяти логіку справжнім життям. У мисленні — це ядро свободи.

— Якимось складним усе це видається.

Хайда заперечливо хитнув головою:

— Та ні, не так уже складно, залежить від підходу. Багато людей так чинять, самі цього не усвідомлюючи, і завдяки цьому якось зберігають життєву силу. Тільки вони цього не зауважують.

Цкуру задумався над тим, шо сказав Хайда. Він любив дискутувати з ним на абстрактні теми. Слова його молодшого друга розворушували у зазвичай мовчазного Цкуру якісь струни в серці — і тоді мова лилася напрочуд гладко. Раніше з ним такого не бувало. Зі сюїми друзями в Нагої він переважно брав на себе роль слухача.

Цкуру сказав:

— Але якшо це треба робити з власної волі, а не самому цього не усвідомлюючи, то справжня «свобода мислення», як ти це називаєш, фактично недосяжна, на мою думку.

— Так, саме так. Це так само важко, як із власної волі бачити сни. Звичайній людині не під силу.

— Але ти хочеш спробувати досягти того, аби робити це з власної волі, так?

— Напевно, можна так сказати, — відповів Хайда.

— Щось не можу повірити, шоби таку майстерність викладали на фізичному факультеті політехніки.

Хайда розсміявся.

—