Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

абеткою, тому навіть найближчі друзі гадали, що оригінально так і є. Тільки мама і сестри кликали його Саку (Інший варіант звучання ієрогліфа «цкуру») або Саку-чян. На щодень так було простіше.

Ім’я йому придумав батько. Казали, що ще задовго до народження Цкуру він колись давно вирішив назвати сина саме так. Невідомо чому. Фактично, багато років його батько жив життям, що майже не мало нічого спільного зі створенням речей. Можливо, якоїсь миті на нього зійшло щось на кшталт одкровення. Може, невидима блискавка, супроводжувана беззвучним громом, раз і назавжди випекла у його свідомості слово «цкуру». Але батько ніколи не розповідав, чому обрав для сина це ім’я. Ні йому, ні комусь іншому.

Відомо лише, що він доволі довго вагався, яким із двох ієрогліфів записувати ім’я Цкуру. Читаються вони однаково, мають подібне значення, але враження справляють різне. Матері подобався ієрогліф із більшою кількістю рисок, але після тривалих роздумів батько вибрав дещо простуватий ієрогліф. Після похорону мати переповіла синові тодішню її з батьком розмову. На думку батька, складніший ієрогліф зробив би його життєву ношу важчою. А простіший так само означає «створювати», але синові буде легше (Обидва ієрогліфи читаються «цкуру» і мають узагальнене значення «створювати», однак поняття, яке ними передають, трохи відрізняється. Складніший ієрогліф мас значення «(уперше) створювати», а простіший — загальніше значення «створювати (нематеріальне також)», а також «робити; виготовляти; будувати»). «У кожному разі, батько справді багато міркував над твоїм іменем. Може, ще й тому, що у нього вперше народився хлопчик», — розповіла мати.

Цкуру не був із батьком у дуже близьких стосунках, але загалом із його думкою погоджується. Без сумніву, простіший ієрогліф пасує йому більше. Адже він не бачить у себе ніякого творчого начала. От тільки чи завдяки цьому ієрогліфу його «життєва ноша» і справді полегшала, тут він не може нічого сказати. Мабуть, через ім’я вона набула трохи іншої форми. Але чи полегшала?

Хоч би там що було, він став індивідуальністю — Цкуру Тадзакі. До того був небуттям, не більше ніж безіменним хаосом серед мороку. Рожевим шматком м’яса завважки три кілограми, що ледве дихає та здіймає плач у темряві. Спочатку йому дали ім’я. Потім з’явилися свідомість і пам’ять, і так сформувалося його я. Ім’я — це початок усього.

Батька звали Йошіо Тадзакі. Годі вигадати ім’я, яке пасувало б йому більше. Йошіо Тадзакі — «чоловік, який черпає зиск із багатьох місць» («Йошіо» тут складається з ієрогліфів «чоловік» і «зиск», а прізвище Тадзакі можна перекласти як «багатомисся»). З’явившись у світі торгівлі нерухомістю без єни за душею, він пірнув туди з головою — і на хвилі японського економічного зростання досягнув шаленого успіху, а помер у віці шістдесяти чотирьох років від раку легенів. Але це буде потім. Коли Цкуру познайомився з Хайдою, його батько був ще при здоров’ї. Він дієво й агресивно купував і продавав елітне житло у центральній частині міста, висмалюючи щодня по п’ятдесят цигарок без фільтру. На той час бульбашка (Ідеться про так званий бульбашковий ефект в економіці Японії, що тривав із 1986 до 1991 року, коли ціни на ринку нерухомості та фондовому ринку необгрунтовано зростали на тлі економічного піднесення. Після болючого луску настав період стагнації) у сфері нерухомості вже луснула, однак його батько, передбачаючи якоюсь мірою майбутній ризик, розвивав бізнес через роздрібнення прибутків, тому йому вдалося пом’якшити удар. Також ніхто не бачив тіні лиха, яке нависло над його легенями.

— А мій батько викладає філософію в одному з муніципальних університетів Акіти, — сказав Хайда. — Він, як і я, любить розмірковувати на абстрактні теми. Завжди слухає класичну музику і поринає в читання книжок, яких ніхто не читає. Батько не вміє заробляти грошей, зовсім. З’являючись, більша частина з них зникає на рахунках за книжки та музичні записи. Про такі речі, як родина чи заощадження, він не думає взагалі. Його голова постійно перебуває в якомусь іншому місці, ніж дійсність. Мені вдалося приїхати і жити в Токіо тільки завдяки тому, що я вступив до недорогого університету і влаштувався у гуртожиток, який дуже мало коштує.

— У порівнянні з філософією фізика надає трохи більше можливостей для матеріального достатку, хіба ні?

— Не заробиш ні тут, ні там. Хіба отримаєш Нобелівську премію, — сказав Хайда і сяйнув своєю завжди чарівною усмішкою.

У Хайди не було ні братів, ні cecтep. Змалку він мав обмаль друзів, любив класичну музику та собак. У гуртожитку, де жив хлопець, нормально послухати музику було неможливо (звісно, тримати пса також заборонено), тому Хайда завжди з’являвся з кількома компактами, які слухав у Цкуру вдома. Переважно він брав їх у бібліотеці університету. Бувало й так, що приходив із власними старенькими довгогральними грамплатівками. Хоча у квартирі Цкуру було непогане стерео- обладнання, сам він ним не користувався, бо разом із програвачем від сестри йому залишилося тільки кілька платівок Барі Манілова ( Американський композитор і виконавець багатьох хітів поп-музики, особливо популярний у 70—80-ті роки минулого століття) та «Pet shop boys» ( Англійський музичний гурт, що існує з 1981 року і працює в жанрі популярної музики).

Хайда любив слухати інструментальну, камерну та вокальну музику. Йому не дуже подобалася така музика, коли оркестр гучно лунає на всі голоси. Цкуру не надто цікавився класичною музикою (взагалі жодною музикою), але разом із Хайдою слухати її йому подобалося.

Якось, слухаючи так один фортепіанний твір, він спіймав себе на думці, що вже колись чув його багато разів. Але назви не знає. Автора також. Музика сповнена тихого жалю. Із самого початку бере за душу некваплива тема на один голос. І її ніжні варіації. Цкуру відвів очі від книжки і спитав у Хайди, що це за твір.

— А, це «Le Маї du Pays» Ференца Ліста. П’єса з альбому «Роки прощі» («Роки прощі» (Années de Pèlerinage, з фр. перекладають як «Роки ман¬ дрівок») (1848—1853) — альбом п’єс для фортепіано Ференца Ліста. «Le Mal du Pays» — шестихвилинна п’єса з першої частини, присвяченої Швейцарії. Існує думка, що вона виражає тугу Обермана, головного героя однойменного роману Е. Сенанкура, «який не знає, хто він є, що любить і чого хоче; який тужить без причини, не знаючи мети, поневіряючись у безодні простору і в безконечній колотнечі страждань». Свого часу цей роман спричинив хвилю самогубств у Європі), входить до першої частини, присвяченої Швейцарії.

— «Ле маль дю цей»?

— Це назва французькою. Переважно