Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

вирощування помідорів і салату, у світі буде багато мороки, якщо всі раптом почнуть інтенсивно продукувати вакуум.

— Мислення — як заріст на обличчі: не видно, поки не виросте. Хтось так сказав, — зауважив Цкуру. — Але хто, не пригадую. —

Це Вольтер, — відказав його молодший товариш.

І розсміявся, потерши долонею підборіддя. Усміхнене обличчя ясніло чистотою.

— Але щось мені здається, він помилився. У мене поки що майже не росте борода, однак люблю думати з малих літ.

І справді, на його гладенькому обличчі не видно було і натяку на заріст. Тонкі густі брови, чіткі обриси вух, що нагадували гарні мушлі.

— Гадаю, Вольтер мав на увазі не так мислення, як саморефлексію, — сказав Цкуру.

Співрозмовник задумливо похилив набік голову.

— Коли з’являється саморефлексія, це болить. Річ не у віці, і тим паче не у зарості на обличчі.

Його звали Фуміакі Хайда. «Знову людина з барвою («Хайда» означає «сіре поле»), — подумав Цкуру, коли почув його прізвище. Містер Грей. Хоча сірий, звісно, стриманий колір».

Жодного з них не можна було назвати товариською особою, але після численних зустрічей і розмов вони поступово пройнялися симпатією один до одного і потоваришували. Зранку домовлялися плавати на ту саму годину. Обоє долали кролем довгу дистанцію, хоча Хайда був трохи швидшим. У школі він відвідував секцію плавання, тому плавав гарно, без зайвої напруженості. Лопатки красиво ковзали над поверхнею води, мов крила метелика. Цкуру, після того як Хайда пояснив йому, на що треба звернути увагу, та попрацювавши над м’язами і технікою, зміг врешті від нього не відставати. Спершу вони говорили здебільшого про техніку плавання. Потім поступово їхні розмови почали охоплювати ширшу тематику.

Хайда був вродливим юнаком, невисоким на зріст. Мав дрібні і тонкі риси обличчя, як античні грецькі статуї. Однак його обличчя приваблювало не так красою, як класичністю, інтелектуальністю та скромністю. Думка про його вродливість якось сама собою сформувалася після багатьох зустрічей. Водночас його не можна було назвати яскравим красенем, що відразу привертає до себе увагу.

Коротко підстрижене волосся трохи кучерявилося. Хайда незмінно був одягнений у штани з цупкої бавовни і сорочку світлого кольору, з чого можна було зрозуміти, що він небагато уваги приділяє одягу. Але яким би простим і невибагливим не було його вбрання, він знав, як носити його зі смаком. Хайда надзвичайно любив читати, хоча, як і Цкуру, майже не читав сучасних романів. Надавав перевагу філософським творам і класиці. А ще Хайда полюбляв драматургію, й особливо він любив грецькі трагедії та Шекспіра. Розумівся непогано в но та бунраку (Не та бунраку — види традиційного японського театру). Хлопець виріс у префектурі Акіта, мав білу щкіру і довгі пальці (Акіта — префектура, що лежить на півночі острова Хоншю, на узбережжі Японського моря. Багата на опади, тому мешканці отримують менше сонця). Не пив алкоголю (як, зрештою, і Цкуру), умів відрізнити музику Мендельсона від Шуберта (Цкуру це було не під силу). Був стращенно сором’язливим, і коли в одному місці збиралося більще трьох людей, волів, щоби на його присутність не звертали уваги. На шиї у нього був давній глибокий шрам від ножової рани завдовжки десь із чотири сантиметри, який надавав загадкового акценту його м’якій постаті.

Оце навесні Хайда приїхав до Токіо з Акіти й оселився у гуртожитку неподалік університету, однак іще не встиг ні з ким ближче потоваришувати. Коли хлопці побачили, що мають багато спільного, почали проводити разом багато часу. Незабаром Хайда почав заходити до Цкуру в гості.

— Розкішні апартаменти! Важко повірити, що тут живе студент, — Хайда не міг стримати свого захоплення під час перших відвідин.

- Мій батько займається нерухомістю в Нагої, і його фірма має у власності кілька об’єктів і у Токіо, — пояснив Цкуру. — Якраз оця квартира пустувала, і мені дозволили в ній жити. До мене тут жила старша сестра. Коли я вступав, вона саме завершила навчання в університеті. Квартира зареєстрована на батькову фірму.

— То твоя родина заможна, еге ж?

— Більш-менш. Правду кажучи, я зовсім не знаю, заможні ми чи ні. Думаю, що батько також не знатиме, поки не збере докупи головного бухгалтера, адвоката й податкового та інвестиційного консультантів. Як наразі здається, у нас немає фінансової скрути. На шастя, завдяки цьому я можу тут мешкати.

— Але цей бізнес тебе не цікавить, так?

— Так. У цьому бізнесі треба переливати капітал з одного місця в інше, з іншого — ще в інше, постійно щось кудись треба переливати. Я не маю здібностей до такої неспокійної роботи. Ми з батьком різні за темпераментом. Мені комфортніше впевнено і крок за кроком споруджувати залізничні станції, хоч і не зароблю на цьому багато грошей.

— Чітко окреслений інтерес, — сказав Хайда. І засміявся.

Цкуру Тадзакі так і не переселявся зі своїх апартаментів з окремою спальнею у кварталі Джіюгаока. Розпочавши після університету працювати у залізничній компанії з головним офісом на Шінджюку, він продовжував жити у тій самій квартирі. Коли Цкуру виповнилося тридцять, він поховав батька. Квартира офіційно стала його. Батько, очевидно, від самого початку планував віддати її синові, бо вже давно переоформив її на Цкуру. Батьківську справу успадкувала старша сестра з чоловіком, тому Цкуру міг і далі проектувати залізничні станції, не переймаючись, що там у Наґої. Як завжди, він приїжджав до рідного міста надзвичайно рідко.

Коли він був у Нагої на похороні, то думав, що, може, раптом хтось із четвірки прийде попрощатися з покійником. Як йому поводитися, що говорити, якщо так трапиться? Але ніхто не з’явився. З одного боку, він відчував полегкість, а з інщого — йому було трохи сумно. Цкуру остаточно утвердився в думці, що цьому вже кінець. Того, що було, не повернути. Та й їм усім уже стукнула тридцятка. Вони вже не в тому віці, коли мріють про гармонійну спільноту без розбрату.

Колись у якомусь журналі чи газеті Цкуру натрапив на статистику, що принаймні половина людей не задоволена своїм іменем. Але Цкуру належав до щасливішої половини. У кожному разі, він не пригадує, аби колись був незадоволеним власним іменем. Навпаки, він ані себе не уявляв з іншим іменем, ані життя, котрим жив би не як Цкуру Тадзакі.

Ім’я Цкуру записували ієрогліфом. Але це було в офіційних документах, а зазвичай він сам писав його