Джейн Б. Бурка - Прокрастинація

ними щось від природи не так, що в них якийсь базовий дефект[28], сильно захований і глибоко вкорінений, і це не дає їм змоги добитися жодного реального успіху чи бути задоволеними своїм життям. Така думка про неповноцінність — це трактування, думка, а не факт, хоча ми розуміємо, яким переконливим може бути це відчуття і як воно може призводити до хронічної прокрастинації.

Я не заслуговую на успіх. Прокрастинацію можна використовувати як покарання за «погані» речі, які людина робить, — або думає, що робить. Ми стрічали прокрастинаторів, які відчували провину за негарні або образливі вчинки, які вони справді робили, наприклад брехню, обман, маніпуляцію і шахраювання. Та багато людей відчувають провину за вчинки не дуже серйозні або за ситуації, що не є власне їхньою відповідальністю. Щоправда, у своєму почутті провини вони не відрізняють реальні злодіяння від уявних.

Один закоренілий прокрастинатор відчував провину за нещастя, які накликав на свою сім’ю в дитинстві. «Я був страшним хуліганом, — каже він. — А надто після того, як мої батьки розлучились, я постійно зривався, доводив маму до сліз, а молодша сестра втікала і ховалася він мене. Мені подобалося знущатися над сестрою. Я був підлим, і це неможливо пробачити. Тепер моя черга терпіти знущання».

Прокрастинацію можна використовувати як покарання за уявний «злочин». Дружина Дем’єна загинула в автокатастрофі. Хоча він також постраждав у цій аварії, але він вижив і, схоже, повністю відновився. Однак після аварії професійний розвиток Дем’єна в електроенергетичній компанії припинився. Він розумів, що його горювання шкодить роботі. До того ж відчував себе винним у смерті дружини, попри те, що у зіткненні був винен інший водій.

Дем’єн страждав на провину людини, яка вижила. І як людина, яка вижила, він вважав, що не заслуговує на щасливе або повноцінне життя. Три роки по тому він усе ще звинувачував себе та все ще перебував у стані застою. Застій у житті не тішив його, але Дем’єн не розумів, що прокрастинацією він карає себе за те, що вчинив «злочин» — вижив.

Є люди, які відчувають провину людини, що вижила, коли їм вдається вийти із хронічно несприятливої ситуації, якщо інші залишилися позаду. Вони відчувають провину через те, що їхнє життя налагоджується, тоді як інші небайдужі їм люди продовжують страждати. Наприклад, багато студентів, які змогли вирватися з неблагополучних родин, відчувають провину за те, що їхні молодші брати або сестри залишилися вдома, змушені жити з батьками, які перебувають у депресії, вдаються до насильства, зловживають алкоголем або не займаються дітьми. Ці студенти прокрастинують у навчанні і не можуть собі дозволити бути в ньому успішними. Вони відчувають, що не заслуговують бути вільними, коли решта членів їхньої сім’ї залишається в неволі.

Іноді люди, яких ви не можете залишити, — це ваші колеги. У негативно налаштованому робочому середовищі люди нерідко гуртуються, аби поскаржитися на ситуацію, отримати одне від одного підтримку, якої їм не дають керівники, та підтвердити власний досвід. У них формуються міцні зв’язки, як у солдатів в окопах. Деякі з них вирішують піти, але є й такі, які відкладають пошук нової роботи або працюють без особливого ентузіазму, що підриває в них упевненість, потрібну для кращої роботи, — як і їхні шанси на пристойні рекомендації. Вони не можуть змусити себе шукати кращого життя, адже відчувають провину за те, що їхні друзі лишаються позаду.

Сумно, але провина, яку відчуває більшість прокрастинаторів, значно перевищує їхні «злочини». Часто навіть нема про що говорити, адже весь злочин полягає в бажанні зробити ривок і жити власним життям, і саме це бажання викликає провину. Ствердження права на своє власне життя може увійти в конфлікт із вашим сімейним уставом або культурними цінностями. У деяких культурах жити власним життям менш важливо, ніж дбати про членів родини та передусім турбуватися про потреби спільноти.[29] Якщо в Сполучених Штатах первинна одиниця суспільства — особа, у багатьох інших культурах центральною одиницею суспільства є сім’я, і особа не повинна ганятися за успіхом, якщо цей успіх дається коштом сім’ї.

Ліллі родом із азіатської родини. Вони переїхали в Каліфорнію, коли їй було п’ять. Її батьки мали продуктовий магазинчик, де вона щовечора працювала, поки вчилась у старших класах. Ліллі виборола стипендію на навчання в коледжі на економічній спеціальності і збиралася вступити до бізнес-вишу. Коли вона була на останньому курсі, захворіла мама, і Ліллі запропонувала їй, що повернеться додому. Мама заохочувала її продовжувати навчання, але батько чекав, що вона повернеться — дбатиме про матір і допомагатиме з магазином. Ліллі була в напружених роздумах про те, як їй слід вчинити. Вона хотіла здійснити мамину мрію про хорошу освіту і досягнення успіху, але вона також хотіла отримати батькове схвалення. Неспроможна ухвалити рішення, Ліллі почала відволікатись від навчання і відкладати виконання завдань. Її оцінки почали страждати так сильно, що вона опинилася під загрозою втратити стипендію і покинути навчання. Труднощі Ліллі з виконанням завдань відображали її внутрішній конфлікт — продовжувати навчання чи виконати свій обов’язок перед родиною. На ділі, її прокрастинація вирішувала за неї.

Мені не судилося досягнути успіху. Деякі люди настільки низької думки про себе, що не можуть вбудувати успіх у своє уявлення про самого себе. Вони почуваються недостатньо хорошими, неготовими, непримітними і не чекають від себе успіху в жодній зі сфер — тож вони взагалі не докладають зусиль.

Рейчел, наприклад, соромиться і залишається в тіні як на роботі, так і в особистому житті. Вона носить одяг, що приховує її фігуру, а з її обличчям легко загубитися в натовпі. Хоча вона й уявляє собі роботу, яка приноситиме їй задоволення, і шлюб, збудований на коханні, Рейчел уникає можливостей отримати як одне, так і інше. «Щасливі сім’ї та класна робота — це для інших людей, не для мене, то який сенс намагатися?» — зітхає Рейчел.

Коли після тривалого зволікання та чималої кількості покинутих спроб, Рейчел таки вдалося отримати нову роботу, ця робота зовсім її не тішила. Оскільки вона вважає, що в її житті немає місця для успіху, кожне досягнення здається їй випадковістю, зиґзаґом удачі, що звалилася на неї навмання; успіх може розчинитися в будь-яку мить. Щоб не розчаровуватися, Рейчел взагалі уникає надії на успіх, припускаючи, що успіх — не для неї. Він не вписується в її уявлення про себе.

Існує два аспекти уявлення про себе: «я» і «не я». Для Рейчел щастя — це «не я». Низька самооцінка Рейчел не зовсім відповідає тому, як її бачать інші люди; її друзі можуть бачити в ній «потенціал», але Рейчел зациклюється на власному уявленні про себе. Вона вважає себе «невдахою», а її прокрастинація беззаперечно доводить цю «правду».

Рейчел робить себе майже невидимою і цим каже світові, що її майже не існує. Насправді, вона