Григорій Квітка-Основ'яненко - Маруся

узявши її, з батьком i матiр'ю поїхали, i там, на хуторах, аж верстов за двадцять, i весiлля будуть справляти.

Агу! нашiй Марусi трошки легше стало, що не буде свiдителя, як вона подружила з Василем.

Прийшовши додому, тяжко їй було вiдбрехуватись перед матiр'ю, що не принесла ягiдок; бо, зроду не брехавши нi в чiм, не знала, як i викрутитись i що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам'яла дiло — i кiнцi у воду.

Поки поралась та прибирала i була з матiр'ю, так їй i весело було, а тим бiльш, що матерi стало легше i вже пiднялась з постелi; батько теж веселий i ласкавий був до неї; от вона не тiльки не журилась, та ще сама собi дякувала, що так з Василем зробила; i, ходячи i пораючись, усе думала: "Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би грiх з душi".

Як же лягла на постiль, так i не подумала, щоб спати. Зараз прийшоь їй на думку Василь, як-то вiн, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться; та як i їй бути? як, не бачившись з Василем недiлю або може, — нехай бог боронить! — i двi, як i жити на свiтi... "Iще таки учора, — дума собi, — ще я не так його любила, як сьогоднi, пiсля того часу, як вiн сказав, що мене любить, та ще... як поцiлував!" Та, здумавши се, як засоромилась! i поночi чує, що вид у неї як жар горить! "Що ж отсе я наробила? — дума собi. — Чи се ж я, що i слухати не хотiла об хлопцях? Скрiзь землю б пiшла вiд стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною смiється?" Тут їй ще душнiш стало; а далi як роздумала, що Василь зовсiм не такий, щоб йому смiятись, i що вiн божився, що її крiпко любить, то i утихомирилась, i тiльки того соромилась, що... цiлувалася з ним i у бору довго з ним сидiла. "Та се ж вже, — так дума, — i вперше, i востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїси, не заспиш i що робиш, не знаєш, мов ввi снi. Борони мати божа, щоб я гiршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то i жартувати нi з ким буде. Добре ж я зробила i сама собi дякую, що не звелiла йому до себе ходити".

Так собi порадившись, устала (бо вже i розсвiло) i зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пiшла, оглядається на Василя; у хатi сало товче, а на дверi погляда, чи не Василь їх вiдчиня. За стiл сiла обiдати, а сама у вiконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. I жде його i не жде, i хоче, щоб прийшов, i боїться, щоб не прийшов.

Пiсля обiд, у хатi сидячи, дума: "Коли б не ввiйшов! пiду на вдвiр'я". Надвiр вийде: "Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, пiду лучче у хату". I так, знай, свiтом нудить удень, а нiччю мало чого й спить, усе їй те на думцi, що коли-то вона побачить Василя i коли-то не буде з ним розлучатись.

I Василь не луччий був її. Не тiльки роботу, покинув хазяїна i город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бiр пiде, над озерами, де з нею сидiв, сяде — нема Марусi, не йдб Маруся. По селу вулицями ходить, та не зна, де її хата, не зна, як i батька її звуть i прозивають. Маруся та й Маруся, бiльш йому нiчого не треба було знати; i вiн її не питав, затим, що нiколи було; усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.

От вже i лущання пройшло, тиждень петрiвки минається; ходить наш Василь i не зна, що вже йому й робити. Аж ось iде своєю дорогою, бачить, чоловiк вiз мiшки вiд вiтряка, та вiсь йому i уломилась. Чоловiк той хоче, щоб пiдв'язати як-небудь, так шкапа не стоїть; i той чоловiк мучиться з нею, а друге й те, що й воза не пiднiме, бо вже собi старенький був.

От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, пiдiйшов до нього, поздоровкався i каже:

— Ке лишень, дядьку, я тобi поможу, а то не з твоєю силою справитись з мiшками i з шкапою. — Чоловiк той подякував i попросив помогти. Василь як принявся, разом справили вiз, i сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловiк ще бiльш дякував Василевi й просив, коли по дорозi, проводити його до двора, щоб часом не порозв'язовалося; тогдi вiн вп'ять не здужа справити, а вже й вечорiло.

Василь пiшов за ним помалу i нiчого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тiльки, знай, об Марусi й дума. От iде та iде за возом, — бачить, чоловiк у тiм селi, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. "От, — дума, — тут пробуду, то, може, що-небудь прочую — про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає".

Аж от заїжджає чоловiк на двiр. Василь зиркi бiжить його Маруся назустрiч до чоловiка i кричить:

— Де се ви, тату, були? Ми вже вас... — та й замовкла, як уздрiла свого лебедика, та з радощiв уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься i не зна, що й робити.

Наум (се то вiн i був), позносивши мiшки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввiйшли у хату, посiдали, поговорили. Василь вже не мовчав,