Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

декрет на честь Протогена: цар саїв Сайтафарн з’являється під стінами Ольвії з численним військом і витребує не тільки фіксовану регулярну данину, а й додатковий «подарунок за проїзд».

Набіги заради грабунку сармати здійснювали не тільки на осілих сусідів, не менш регулярними, слід думати, були й конфлікти з іншими номадами та між різними сарматськими угрупуваннями. Щоправда, в таких випадках подекуди йшлося про дещо відмінну стратегічну мету, а саме встановлення контролю над територією переможеного супротивника (насамперед пасовиськами та водними ресурсами). Знов-таки, жодним чином не йшлося про повне винищення ворога. Переможені на полі бою могли переселитися в іншу місцину (що траплялося, імовірно, найчастіше) або ж визнати зверхність переможців та влитися в їхню орду на правах «молодших партнерів». Останнє мало на увазі виплату данини володарям та надання за вимогою воїнів.

На жаль, античні автори приділяли увагу здебільшого власним конфліктам із сарматами, а не внутрішньосарматським справам. Археологічні ж матеріали є доволі непевним джерелом щодо реконструкції подієвої історії сарматських племен. Проте комплексний аналіз дозволив фахівцям-сарматологам бодай крупними блоками реконструювати перебіг військово-політичних подій у сарматському середовищі Північного Причорномор’я та суміжних територій.

Протягом ІІІ ст. до н. е. сармати кочували на лівобережжі Дону, у Прикубанні, Поволжі та Західному Казахстані. Активність західних сарматських племен за Танаїсом-Доном обмежувалася короткочасними рейдами, іноді доволі глибокими та, як свідчить випадок із саями Сайтафарна, обкладанням даниною античних осередків. На зламі ІІІ—ІІ ст. до н. е. населення східної частини сарматського ареалу почали турбувати войовничі хунну (як їх називають китайські хроніки), предки гуннів. Цей тиск спричинив посування сарматських племен на захід.

Першими з сарматських угрупувань, що перетнули Танаїс-Дон на початку ІІ ст. до н. е., були язиги та роксолани. Язиги опанували степи між Південним Бугом та передгір’ями Карпат, а роксолани — Лівобережжя й межиріччя Дніпра та Південного Бугу. Уже від цього часу сармати впевнено демонструють зовнішньополітичні амбіції. Зокрема, до самого початку опанування Південноукраїнського Степу роксоланами належить уже згаданий рейд Амаги. «Кримський вектор» у політиці роксоланів продовжила невдала для кочовиків Діофантова війна 110-х рр. до н. е. Згодом, у 80—60-х рр. до н. е., сармати взяли найактивнішу участь у подіях Мітридатових війн як союзники понтійського царя. Які саме сарматські угрупування разом з іншими народами Циркумпонтійської зони билися проти римлян та їхніх союзників, судити важко, джерела окремо згадують лише язигів.

Бурхлива діяльність царя даків Буребісти, що припала на середину І ст. до н. е., зачепила насамперед найзахідніше сарматське угрупування, язигів. Проте не можна виключати, що війська Буребісти просунулися на схід аж до Дніпра, тобто зачепили й володіння роксоланів. Принаймні, показовою є поява сарматських поховань доволі глибоко у Лісостепу від Подністров’я до Середнього Подніпров’я та верхів’їв Орелі та Самари на Лівобережжі. Найпівнічніше сарматське поховання в Середньому Подніпров’ї розташоване в районі сучасного Кагарлику Київської області, а набіги сарматів (найімовірніше, роксоланів) сягали ще далі на північ. Зокрема, вже згадувалися сарматські погроми зарубинецьких городищ та поселень в околицях сучасного Києва; вони припадають саме на середину І ст. до н. е.

Слід думати, що негаразди у протистоянні із даками Буребісти як язиги, так і роксолани намагалися компенсувати нападами на північних сусідів, мешканців українського Лісостепу. При цьому фаза гарячого конфлікту була порівняно нетривалою. На чималій кількості пам’яток, що зазнали сарматських нападів, життя невдовзі відновлюється, а археологічні дані свідчать, що між сарматами та осілим населення зазначених регіонів встановлюються відносно мирні взаємовідносини. Найбільш вірогідно, що землеробське населення сплачувало данину сарматам в обмін на мир та спокій.

Подібна модель взаємовідносин, імовірно, ще у першій половині І ст. до н. е. встановилася між сарматами та мешканцями пізньоскіфських городищ пониззя Дніпра. Щоправда, й тут є сліди погромів, однак настільки яскравих археологічних свідоцтв саме сарматського «авторства» цих руйнувань, як у випадку зарубинецьких Бабиної Гори та Круглого городища, ми, на жаль, не маємо. Натомість матеріальна культура цих пам’яток, синкретизм поховального обряду та антропологічні матеріали засвідчують найтісніші контакти між осілими пізніми скіфами та їхнім кочовим сарматським оточенням.

Буребіста виявився «каліфом на годину», після його смерті 44 р. до н. е. створена ним держава швидко розпалася. Тож язигам відкрився шлях до Подунав’я, чим вони не забарилися скористатися. Уже в перших роках н. е. Овідій, який перебував у Томах (суччасна Констанца у Румунії) на засланні, доволі часто жалівся у своїх «Скорботних елегіях» на «сарматський жах». При цьому сармати (язиги?) для опального поета — давні мешканці околиць Томів.

Наступний спалах військової активності сарматів був спричинений насамперед внутрішньосарматськими факторами. Близько середини І ст. н. е. Танаїс-Дон перетнула орда аорсів, котрі посунули на захід роксоланів та язигів. Відносно давні мешканці Західно-Причорноморського Степу стали активно турбувати дунайський кордон імперії. Зрештою язиги опинилися на Середньодунайській низині. Локалізація роксоланів для другої половини І ст. не надто певна, можна лише констатувати, що принаймні частина їхніх кочовищ розташовувалася безпосередньо вздовж імперського кордону на пониззі Дунаю. Аорси були панівною силою на Правобережжі, зокрема, саме з цим союзом пов’язують Фарзоя та Інсмея, в залежності від котрих перебувала Ольвія. Натомість Лівобережжя, найімовірніше, на цей час уже було «вотчиною» аланів, котрі прийшли в регіон буквально «на плечах» аорсів.

Придунайські сармати брали найактивнішу участь у Дакійських війнах кінця І — початку ІІ ст., змагаючись із римлянами на боці харизматичного царя Даків Децибала. Щоправда, сарматам судилося сповна розділити й тяжкість поразки, остаточно завданої дакам імператором Траяном у 106 р. Однак якщо Дакія була перетворена на римську провінцію, то території сарматів лишилися поза межами імперії. Тож уже через якийсь десяток років сармати оговталися від поразки та поновили набіги на імперію, а у другій половині ІІ ст. були одними з найактивніших учасників Маркоманських війн (166–180), у ході яких імператору Марку Аврелію лише надзусиллями вдалося дати відсіч германським та сарматським племенам на дунайському кордоні. Саме під час Маркоманських війн Північне Причорномор’я остаточно покинули роксолани, які перемістилися до Середньодунайської низини, де стали мешкати разом із язигами. У цей самий період з карти Європейської Сарматії зникають і аорси. Натомість значно зростає могутність аланів, котрі залишаються фактично єдиним сарматським угрупуванням у Причорноморському Степу.

Наступні епізоди, в котрих сармати (насамперед алани) виступають як активна військова сила, пов’язані з перебігом Готських війн другої третини ІІІ ст. Однак цей конфлікт слід виділити в окремий сюжет, який варто попередити розповіддю про готів та колізії їхньої появи на південному заході Східної Європи. Поки ж лише зазначимо, що остаточне витіснення сарматів з Північно-Причорноморського степу сталося внаслідок навали гунів близько 375 р.

Військова справа та війни доби Великого переселення народів