Борис Черкас - Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

двома руками, призначений для таранного удару. Наявність у сарматів катафрактаріїв, утім, вважаєють спірним питанням, насамперед з огляду на те, що жодних достеменних знахідок кінського обладунку в сарматських матеріалах не відомо.

Однак і деталей людських обладунків у сарматських похованнях відомо порівняно небагато, хоча їхнє розмаїття певною мірою вражає. Сармати використовували лускоподібний та ламелярний обладунок власного виробництва, відомі також імпортні кірасні та кольчужні обладунки. Імпортами були цільнометалеві шоломи псевдоаттичних та кельто-італійських зразків, поруч з якими одиничними екземплярами представлені наслідування цим шоломам, виготовлені власне сарматськими майстрами. Є підстави припускати, що сарматські майстри виготовляли також чешуйчасті та каркасні шоломи. Нечисленність знахідок металевого обладунку цілком відповідає відомостям писемних джерел, у котрих зазначено два моменти: по-перше, що обладунки в сарматів мали лише «кращі», себто еліта; по-друге, що типовий сарматський обладунок виготовлявся зі шкіри або кістяних (рогових) пластин.

Повертаючись до питання кінського обладунку в сарматів, можна припустити, що він також був шкіряний, а отже, не лишив по собі археологічних слідів. Описи декотрих боєзіткнень сарматів із високоорганізованою римською лінійною піхотою не залишає сумнівів, що перемога сарматів забезпечувалася розчленуванням бойової лінії супротивника саме таранним ударом кінних списоносців. Інша справа, що повноцінних важких кавалеристів могли підтримувати більш легко озброєнні воїни, котрі не мали важкого обладунку, але також вправно володіли довгими списами. Тож катафрактарії у складі певного сарматського контингенту навряд чи складали значну кількість, але їхня роль у фронтальних зіткненнях із супротивником була непересічною.

Необхідно зауважити, що застосування такої тактики сарматами стало можливим насамперед не завдяки удосконаленню захисного спорядження та наступальної зброї. Найбільше значення, як показав у своїх роботах О. Симоненко, мало поширення у сарматському середовищі нового типу сідла, що характеризувалося відносно глибоким дерев’яним ленчиком та високими луками. Таке сідло, навіть без стремен, забезпечувало впевнену посадку вершника й було здатне компенсувати зворотній імпульс під час удару списом у ціль. Упевненість посадки мала значення й під час використання вершником клинкової зброї, забезпечуючи воїну достатню рухливість торсу та рук. Таранний удар, власне, був одноразовим; у разі, якщо спис потрапляв у ціль, його зазвичай відкидали. Тож надалі вершник мав можливість продовжувати бій лише довгим клинком.

Не менше, аніж сідло, значення мала й удосконалена сарматська вузда, що дозволяла впевнено керувати конем і під час стрімкого наступу, і під час відносно статичного кавалерійського бою на клинках. В останньому випадку саме керованість коня, а не фехтувальна вправність вершника була головною запорукою перемоги.

Велика тактика сарматів, за великим рахунком, мала лише один прийом — наїзд (набіг). Причому байдуже, йшлося про зіткнення із супротивником у полі або ж атакування стаціонарного пункту (фортифікованого або ні). Раптова поява на полі бою, масованість обстрілу, стрімкість натиску, блискавичний розвиток успіху в разі, коли бойові порядки супротивника розчленовані, він поніс значні втрати, відступає. Або ж не менш блискавичний відступ (часто-густо імітаційний) у разі, коли супротивник чинить опір і тримає позицію. Така поведінка у відкритих зіткненнях здавалася звиклим до «правильної» війни античним авторам нешляхетною, дозволяла зневажливо зауважувати, що сармати схильні радше до розбою, аніж до війни. Однак саме ця «розбійна» метода дозволяла сарматам неодноразово громити не тільки варварів, а й міліційні і регулярні античні армії. Навіть відступ навряд чи був проявом боягузтва, самі ж античні автори неодноразово зазначають войовничість та сувору мужність сарматських вояків. Радше ішлося про збереження сил, опанування більш вигідної позиції, заманювання ворога у пастку.

За нападів на осілих сусідів запорукою успіху сарматів залишалася та сама раптовість. Швидкий напад летючих кавалерійських загонів, ймовірно, не дозволяв надійно захистити не тільки відкриті селища, а й укріплені городища. Археологічними свідченнями успішності такої тактики, зокрема, є згарища на городищах зарубинецької культури Пилипенкова Гора та Бабина Гора в околицях сучасного Канева, Круглого (Малого Ходосіївського) городища на південних околицях Києва та Юрковиці в центральній частині сучасної столиці України. Сарматське «авторство» погромів не викликає особливих сумнівів, адже фронтальні боки укріплень усіяні сарматськими стрілами.

Складніше було застати зненацька мешканців античних осередків, котрі були знайомі з канонами поліоркетики (розділу воєнної науки про ведення облог та протидію облогам) та звикли постійно бути напоготові щодо негараздів, котрі чинять невгамовні сусіди-степняки. Джерела не залишають сумнівів: вести правильну довготривалу облогу сармати були не спроможні. Однак вони сповна використовували психологічний ефект раптової появи під стінами міста величезної юрби озброєних людей. Нищення околиць, пограбування угідь, взяття у полон тих, хто не встиг сховатися за стіни, справляло гнітюче враження. Тож, аби мінімізувати втрати, елліни та романізоване населення придунайських провінцій частіше чинили не збройний опір сарматам, а пропонували контрибуцію, а подекуди постійну данину. Зокрема, певний час у 60—80-х рр. н. е. під протекторатом сарматських царів Фарзоя та його спадкоємця Інесмея перебувала Ольвія. Ці царі навіть карбували власну монету на ольвійському монетному дворі — доволі принизливий факт для поборників полісних свобод еллінів. Не цуралися регулярно «сплачувати за мир» сарматам навіть римські імператори.

Раптовість, як уже неодноразово зазначалося, була головним тактичним елементом, що забезпечував успіх кампаній сарматів. Базовою тактичною навичкою для створення ефекту раптовості є швидкість переміщення, і сарматські вояки володіли цією навичкою бездоганно. Хрестоматійним прикладом у цьому плані є «спецоперація», проведена напівлегендарною царицею Амагою десь наприкінці ІІІ або на початку ІІ ст. до н. е. На прохання херсонеситів, котрі потерпали від набігів скіфів, Амага на чолі загону зі 120 відбірних вояків за добу здолала 1200 стадіїв (бл. 200 км), раптово вдерлася у ставку скіфського царя, вбила його самого та його найближче оточення і посадила на престол царева сина, наказавши не чіпати ані херсонеситів, ані сусідніх варварів. Полієн, котрий переповів цю історію, спеціально підкреслює, що кожен воїн у «спецзагоні» Амаги мав по три коні. Переміщення сарматів одвокінь та навіть отрикінь зазначають й інші автори. Саме це дозволяло сарматським контингентам здійснювати форсовані марші та забезпечувало ведення маневреної війни в темпі, не звичному для осілих або напівосілих сусідів. Зрозуміло, що у «внутрішньосарматських» конфліктах або у сутичках з іншими номадами зазначена тактична перевага значною мірою нівелювалася.

Не надто різноманітною (так само, як і тактика) була стратегія сарматів. Головним чином їх цікавив грабунок та захоплення полонених, котрих обертали на товар, чи то дозволяючи викуп родичам або одноплемінникам, чи то перепродаючи в рабство на сторону. Зазначимо, що кровожерливість номадів їхні сучасники схильні перебільшувати. Набіг не часто мав на увазі тотальний розгром та геноцид переможеного ворога. Економічна доцільність таких дій украй низька. Судячи зі всього, після завдання військової поразки сармати намагалися нав’язати переможеним данницькі відносини, що забезпечувало регулярний прибуток. Ба більше, у джерелах трапляються згадки про те, що часто-густо сармати віддавали перевагу не «гарячим» конфліктам, а «акціям залякування». Приклад такої акції подає знаменитий ольвійський