Маїра Цибуліна - ♡♡страсті-мордасті♡♡, Маїра Цибуліна

- Ви хто? Що вам треба?

- Я тут живу, - відповів Коля.

- Ви - Микола Булдигін? - запитав знову мент.

- Так.

- Йдіть за мною.

Виявилося, що коли Коля вчасно не повернувся додому з академії, Лариса Іванівна запанікувала. Вона зателефонувала одразу ректору академії, друга її покійного чоловіка і попросила того особисто перевірити – чи закінчилися  заняття у Колі. Він підтвердив, що вже близько години заняття його групи закінчилися. Ось тоді у Лариси Іванівни почався припадок істерики. Вона верещала в трубку, що її сина вкрали або вбили, немов вона на власні очі це бачила. Потім приїхав ректор і «бобик», повний ментів. Але Ларису Іванівну запевнення поліціянтів, що її син десь затримався не заспокоювали. Вона весь час твердила, що її синочок в небезпеці або зовсім вже не живий. Після цього вона заходилася ще голосніше ридати й все рвалася на вулицю шукати сина. Навіть не хочу згадувати той епізод, коли в кімнату увійшли ми: поліціянт, Коля і я.

- З днем народження, дорога матусю! - тільки й сказав Коля, простягаючи їй букетик червоних троянд.

Після цього вся академія гула про психічнохвору матір Колі Булдигіна. Звідки вони про це дізналися? Напевно, цікаві сусіди всім рознесли.

Тільки зараз, роздивляючись квартиру нещасної, горем убитої, жінки, до мене дійшло, що Коля, мій друг, дійсно помер, і його більше немає на цьому світі. На стільці висіла улюблена куртка Колі, яку я добре запам'ятала. Він носив її всюди й завжди. Від думки, що Колінька її більше ніколи не одягне, мені стало погано. Голова закрутилася, ноги стали ватяними.

- Сідай, мила, - сказала Лариса Іванівна, опинившись ми на кухні. Я сіла на стілець навпроти жінки. - Ось, як буває на світі, - продовжила вона. - Всіх кого любила - втратила. Але Колінька ... мій єдиний ... рідний ... синочок ...

У неї був такий вираз обличчя, ніби воно зараз потоне в сльозах, однак обличчя жінки залишалося як і раніше - сухим.

- Ось зараз я б заридала, але навіть сліз вже немає. Так мене скололи всякими ... заспокійливими, щоб болю не відчувала. Але біль не вщухає, тільки сліз немає. Хіба можу я себе зараз щасливою відчувати? - запитала вона.

- Ні звичайно.

- Ось! - зраділа вона, взявши зі столу коробочку. - Бачиш, а на цій упаковці написано: «Дві капсули зроблять вас веселими й щасливими». Але я вже цілу упаковку доїдаю, а щастя все не йде і не йде ... А мені воно так необхідне.

Поки Лариса Іванівна мовчала, вдивляючись в стіл, мені впав в око безлад, який панував на кухні: гори не вимитого посуду, всілякі упаковки від їжі ... Раптом Лариса Іванівна з гуркотом упала на підлогу. Це мене так налякало, що серце в п'ятки втекло.                                               

- Лариса Іванівна! Миленька! - верещала я, намагаючись привести її до тями. Але у мене нічого не виходило, і бачачи, як біла піна виходила з рота, я швидко побігла шукати телефон. Швиденько натиснувши потрібний номер, я викликала «швидку». Машину довго не довелося чекати, і я їм відкрила двері. Троє людей в білих халатах і з ношами зайшли на кухню. Але сама я туди не пішла, сівши на підлозі в коридорі. Прийшла я в себе, коли повз мене пронесли Ларису Іванівну на ношах. Один чоловік присів біля мене.

- З вами все в порядку? - запитав він. Я похитала головою. - Добре, що ви так швидко нас викликали. Ви її внучка?

- Ні, - відповіла я.

- З нею все буде в порядку. Повідомте її рідним. - З цими словами він вийшов.

Я хотіла в навздогін йому крикнути, що у неї нікого не залишилося, але відкривши рот, звідти вилітали одні хрипкі, нерозбірливі звуки. Не знаю, скільки я так сиділа, але прийшла я до тями, коли почула над моїм вухом шелестіння.

- Дитинко, що з вами? - почула я м'який жіночий голос.